Чарівниця з острова Гроз

— Чому люди бувають такі жорстокі? — мимоволі вирвалось у Маріки.

— Це запитання не до мене. І, до речі, щодо жорстокості. Якщо дізнаються, що я тебе визволила, мені не минути лиха. Так що, цінуй мої старання, — вела далі незнайомка.

— Спасибі,— сказала Маріка.

— Я спасибі не їм.

— Я б із радістю віддячила тобі, але в мене нічого немає.

— Хтозна, може, що і знайдеться. Приміром, дрібничка, що висить у тебе на грудях.

— Звідки ти про це знаєш? Ти мене обшукувала? — обурилася дівчина.

— Ну і що з того? Це зайвий раз доводить мою чесність. Я могла б зняти дрібничку, поки ти спала, — і тю-тю. Шукай вітра в полі. А я чин по чину пропоную непогану угоду. Я тобі подарую волю, а прошу всього-то дурничку, іграшку, про яку навіть говорити совісно. Тьху! — презирливо сплюнула незнайомка.

— Це правда. Воля коштує дорожче. Я згодна, та спершу я хочу на тебе подивитися. Чому ми розмовляємо в темряві? Хіба ти не взяла світильника?

— Краще тобі мене не бачити. Боюся, тобі не сподобається мій вигляд. Недаремно кажуть, по одежі стрічають, — відповіла співбесідниця. — Давай-но краще обіцяне, і я допоможу тобі звідси вибратися.

— Та ні. Спершу покажись. Мені однаково, який у тебе вигляд.

— Гаразд, але присягнись, що дотримаєш слова і віддаси те, що висить у тебе на грудях.

— Присягаюсь, ти отримаєш це.

— Ну от і славненько! Вважатимемо, що домовились.

Ґнотик смолоскипа ледве зажеврів, але спочатку навіть слабкий вогонь показався Маріці занадто яскравим. Мало-помалу очі дівчини звикли до світла, і вона розгледіла тендітну метку бабусенцію. Щось у її вдачі здавалося смутно знайомим. «Кого ж вона мені нагадує?» — болісно намагалася згадати Маріка. Старомодний очіпок. Витягнуте обличчя з довгим носом, який раз у раз посмикувався, наче його хазяйка постійно до чогось принюхувалась.