Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

— Запрягати?

Я не знав, що йому відповісти, й лише нахилився подивитись, чи нема у хліву ще чого-небудь. Служниця стояла поруч.

— Часом людина й сама не пам’ятає, чого тільки вона не держить удома в запасі, — сказала вона, й ми обоє засміялися.

— Гей, Братику, гей, Сестричко! — гукнув конюх, і двоє здоровенних, крутобоких коней, нахиляючи свої доладні голови, як це роблять верблюди, підібгавши під черево ноги й вигинаючись усім тілом, ледве-ледве протиснулись один за одним крізь дверцята, заповнюючи собою всю їхню пройму.

Відразу по цьому коні випростались на своїх високих ногах; від їхніх тіл ішла густа пара.

— Поможи йому, — сказав я, і дівчина слухняно поквапилася подати конюхові упряж.

Та щойно вона підійшла до нього, як він обхопив її й припав обличчям до її обличчя. Дівчина скрикує й кидається до мене; на щоці в неї лишають червоний слід два ряди зубів.

— Ох ти ж тварюко! — розлючено кричу я. — Захотів батога?

Та відразу й похоплююсь, адже це, думаю, — чужий чоловік, я ж бо навіть не знаю, звідки він тут узявся, до того ж він сам прийшов мені на допомогу, коли всі відмовились. Конюх, ніби здогадавшись про мої думки, пропускає погрозу повз вуха, а тоді, й далі заклопотаний кіньми, на мить повертає до мене голову і кидає:

— Сідайте.

Усе вже й справді готово. Виїздити на такому чудовому запрягу, як я помічаю, мені ще ніколи не випадало, і я радо сідаю.

— Правуватиму я сам, ти не знаєш дороги, — кажу я.

— Ну звісно, — відповідає він, — я з вами й не поїду, я лишуся з Розою.

— Ні! — скрикує Роза й, вочевидь відчуваючи невідворотність своєї долі, кидається до будинку.

Я чую, як брязкає ланцюжок, що його дівчина накидає за собою на двері, чую, як клацає замок, бачу, як вона, гнана страхом, ще й гасить світло спершу в передпокої, а тоді, ховаючись від погоні, й у решті кімнат.

— Ти поїдеш зі мною, — кажу я цьому слузі, — або я теж не поїду, хоч там конче й потрібний. Платити тобі за поїздку дівчиною я й не подумаю.

— Вйо! — кричить конюх, ляснувши в долоні, і коні стрімко несуть бричку вперед, наче течія — тріску.

Я ще встигаю почути, як двері мого будинку під натиском конюха тріщать і розлітаються на друзки, від рівномірного пронизливого свисту мені закладає у вухах і темніє в очах. Але й це триває якусь мить, бо я, так ніби мої ворота відчиняються просто у двір того хворого пацієнта, вже тут, на місці. Коні стоять смирно, завірюха вляглася; довкола все залите місячним сяйвом; з будинку вибігають батько й мати недужого; за ними поспішає його сестра; мене мало не на руках знімають із брички; всі намагаються мені щось плутано пояснити, але я нічого не розумію; у кімнаті хворого нема чим дихати; потріскана груба чадить; доведеться прочинити вікно, але спершу я вирішую оглянути хворого. Худеньке хлопченя — без сорочки, жару нема, температура й не висока, й не низька, погляд порожній — підводиться з-під пуховика, повисає в мене на шиї й шепоче на вухо: