Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
- Автор: Кафка Франц
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-008-4
- Переводчик: Алексей Потапович Логвиненко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори: оповідання, романи, листи, щоденники». Краткое содержание книги:
Це найповніше видання творів Кафки українською мовою.
* * *
Франц Кафка
(3.07.1883—3.06.1924)
Австрія (Австро-Угорщина)
Франц Кафка (нім. Franz Kafka) — один із найвидатніших німецькомовних письменників XX ст. Його твори, просякнуті абсурдом і страхом перед зовнішнім світом та вищим авторитетом, є унікальним явищем у світовій літературі. «Могутність Кафки безсумнівна», — стверджував Х.-Л. Борхес. Батько письменника походив з чеськомовної єврейської громади, а мати — Юлія (Льови) — з німецькомовної. Сам Кафка писав німецькою, хоча добре знав і чеську, й французьку. Обидва його молодші брати померли, не досягти дворічного віку, а сестри — Еллі, Валлі та Отла — загинуть у гітлерівських концтаборах. Закінчивши Празький Карлів університет, Кафка отримав ступінь доктора права і працював на скромних посадах у страховому відомстві до 1922 р. Робота його завжди обтяжувала. На першому плані залишалася література, яка «виправдовувала все його існування». Через ранній розрив з батьками Кафка був змушений вести дуже скромний спосіб життя, що наклало відбиток на його психологію і здоров’я. Аскетизм, самоосуд та хворобливе сприйняття дійсності — усі ці якості яскраво проступають у його знаменитому «Листі до батька». Кафка помер від сухот. Передсмертні його слова такі ж дивні, як і життя: «Лікарю, дайте мені смерть, бо інакше ви вбивця». За життя він опублікував три збірки новел: «Споглядання», «Сільський лікар», «Голодомайстер» та кілька оповідань. Головні твори — романи «Америка», «Процес» та «Замок» — залишилися незавершені і побачили світ уже після смерті автора, всупереч його останній волі. Це перше в Україні ґрунтовне зібрання творів Кафки, здійснене трьома знаними майстрами перекладу.
Коли мандрівник, а вслід за ним і солдат та засуджений, підійшов до крайніх будинків колонії, солдат показав на один із них і сказав:
— Ось чайна.
На першому поверсі цього будинку була низька, видовжена, схожа на печеру зала із закіптюженими стінами й стелею, відкрита з боку вулиці на всю свою ширину. Чайна мало чим відрізнялася від решти будинків у колонії, які, окрім розкішних споруд комендатури, дуже позанепадали, проте все ж таки справила на мандрівника враження історичної пам'ятки, і він відчув владу минулих часів. Він ступив ближче, пройшов у супроводі своїх супутників поміж вільними столиками перед чайною, вдихнув прохолодне затхле повітря, що йшло зсередини.
— Старого поховали тут, — промовив солдат. — Священик відмовив йому в місці на кладовищі. Який час узагалі не знали, де його ховати, та зрештою поховали тут. Офіцер вам про це запевне не розповідав, бо цього він соромився, звісно, найдужче. Кілька разів він навіть намагався викопати вночі старого, але його щоразу проганяли.
— А де ж могила? — спитав мандрівник, не вірячи солдатові.
Обидва, солдат і засуджений, одразу вибігли наперед і, випроставши руки, показали в той бік, де, як вони знали, була могила. Вони повели мандрівника за будинок; там за кількома столиками сиділи відвідувачі. Це були, мабуть, портові робітники — кремезні чолов’яги з короткими, густими й чорними, аж лискучими, бородами. Усі вони сиділи без піджаків, у подертих сорочках — убогий, зневажений люд. Коли мандрівник підійшов ближче, декотрі з них повставали, притислися до стіни й мовчки втупилися в незнайомця.
— Це — чужоземець, — зашепотіли довкола, — він хоче побачити могилу.
Вони відсунули набік один зі столиків, під яким справді виявився надгробок. Це був простий камінь, досить невисокий, щоб його можна було сховати під столиком. На камені стояв напис, зроблений дуже дрібними літерами, і мандрівник, щоб його прочитати, мусив стати навколішки. Напис промовляв: «Тут спочиває вічним сном старий комендант. Цю могилу йому викопали й поставили цей камінь його прихильники, які наразі не можуть назвати своїх імен. Існує пророцтво, що через певну кількість років комендант воскресне і з цього будинку поведе своїх прихильників відвойовувати колонію назад. Вірте й чекайте!» Коли мандрівник прочитав це й підвівся, то побачив, що чоловіки обступили його й усміхаються так, ніби прочитали разом із ним напис, він видався їм смішним, і тепер вони закликають гостя приєднатися до їхньої думки. Мандрівник прикинувся, мовби нічого не помітив, роздав кілька монет, зачекав, поки могилу прикриють столиком, вийшов із чайної й попростував до порту.
А солдата й засудженого затримали в чайній знайомі, яких вони там зустріли. Та ці двоє, схоже, хутко тих знайомих спекалися, бо не встиг мандрівник дійти ще й до середини довгих сходів, що вели вниз до човнів, як вони вже кинулися за ним навздогін. Мабуть, хотіли в останню хвилину змусити мандрівника взяти їх із собою. Поки мандрівник домовлявся біля води з човнярем, щоб той перевіз його на судно, солдат із засудженим, не зважуючись гукати, мовчки мчали сходами вниз. Та коли вони збігли на причал, мандрівник уже сидів у човні й той саме відходив від берега. Вони встигли б іще скочити в човен, але мандрівник узяв із днища важку вузлувату линву й, посварившись нею, стримав їх від цього стрибка.
(Переклав Олекса Логвиненко)
Із збірника «Споглядання»
Діти на вулиці
Я чув, як за ґратчастою садовою огорожею торохтіли вози, а часом і бачив їх крізь прогалини серед крон, що ледь-ледь погойдувались. Ох, як же лунко потріскували того спекотного літа дерев’яні шпиці й голоблі! Трударі поверталися з поля і так реготали, що просто сором було слухати.
Я сидів на невеличкій гойдалці між деревами в саду своїх батька-матері й відпочивав.
А за огорожею не вгавало життя. Пробігли й умить зникли діти; гарби з чоловіками й жінками на снопах та полудрабках відкидали довгі тіні на клумби; а надвечір на очі мені трапився чоловік, що неквапно прогулювався з ковінькою, і кілька дівчат, які попідручки простували йому назустріч, привіталися й дали дорогу, відступивши на поросле травою узбіччя.
Потім зграйкою бризок з дерева спурхнули пташки; я перевів на них погляд і побачив, як вони вмить шугнули в небо, і мені вже здалося, ніби то не вони злітають угору, а я провалююся вниз; відчувши слабкість, я міцно вхопився за мотузки й почав легенько погойдуватись. Та невдовзі вже повіяло прохолодою, в небі замість пташок замиготіли зорі, і я почав розгойдуватись дужче.