Цілодобова книгарня містера Пенумбри

Уздовж стін тягнуться стелажі. Вони зроблені з того ж дерева, що й балки та столи, і вщерть заповнені книжками. Проте ці книжки, на відміну від чорних фоліантів на столах, мають різнобарвні палітурки — червоні, сині й золотисті, полотняні й шкіряні, деякі пошарпані, інші новенькі, ніби щойно з друкарні. Вони як засіб від клаустрофобії. Без них це місце нічим не відрізнялося б від катакомб, а книжки додають трохи кольору й текстури, від чого цей зал робиться затишнішим і теплішим.

Ніл щось схвально бурмоче.

— Що це за місце? — питає Кет і потирає руки, тремтячи від холоду. Барви додають тепла, але повітря тут просто крижане.

— Ходіть за мною, — кличе Пенумбра.

Він заходить до Читального Залу і продирається поміж групками чорних мантій, які юрмляться навколо столів. Я чую уривок розмови: «…вся проблема у Бріто, — каже високий чолов’яга зі світлою бородою й тицяє пальцем у товсту чорну книжку, прикуту до столу. — Він наполягав, що всі операції мають бути оборотними, а насправді…» Його голос стихає, натомість я чую інший: «…занадто зациклились на сторінці як на об’єкті аналізу. Погляньте на книжку з іншого боку. Книжка — це набір символів, правильно? У неї не два виміри, а лише один. Отож…» Це говорить чоловік з обличчям сови й кошлатими бровами, якого я нині вранці бачив на вулиці. Він і далі сутулиться й навіть не подумав зняти свою кудлату шапку. У поєднанні з мантією виходить стовідсот­ковий образ чаклуна. Різкими рухами він щось креслить крейдою на невеликій дощечці.

Пенумбра втрапляє ногою в ланцюгову петлю, і ланцюг розкотисто брязкає, поки він намагається вивільнитись. Пенумбра морщиться й роздратовано бурмоче: «Сміх та й годі».

Ми тихенько йдемо за ним — коротенька процесія чорних овець. У кількох місцях стелажі розриваються: двічі — дверима по обидва боки залу, і ще раз — у самому кінці приміщення, де вони поступаються місцем гладенькій кам’яній стіні й дерев’яному помосту, освітленому яскравою лампою. Поміст високий і має якийсь грізний вигляд. Певно, тут здійснюють ритуальні жертвопринесення.

Кілька чорних мантій, яких ми минаємо дорогою, підіймають голови і, здивовано вирячивши очі, вигукують: «Пенумбра!» — усміхаються й простягають йому руки. Пенумбра киває, усміхається у відповідь і привітно потискає простягнуті долоні.

Він веде нас до вільного столу недалеко від помосту, у затіненому закутку між двома лампами.

— Ви прийшли до особливого місця, — каже Пенумбра та опускається на стілець. Ми теж сідаємо, підбираючи поли наших мантій. Він говорить тихо, довколишній гамір майже заглушує його слова. — Вам заборонено будь-кому розказувати про нього чи повідомляти його розташування.