Цілодобова книгарня містера Пенумбри

— Ось тепер ми дійшли до моєї пропозиції. Якщо я не поми­ляюся, серденько, ваша компанія перегнала чималу кількість ­книжок, — він зупиняється, намагаючись дібрати правильні слова, — на цифрові полиці.

Кет киває й миттю шепоче у відповідь:

— Шістдесят один відсоток усіх будь-коли виданих.

— Але у вас немає книги життя нашого Засновника, — провадить Пенумбра. — Ні в кого її немає. — Він замислюється. — Певно, вам би варто її мати.

Мене ніби вдарило блискавкою: Пенумбра пропонує нам учинити бібліографічну крадіжку.

Повз наш стіл неквапом човгає жіночка в чорній мантії з товстою зеленою книжкою в руках. Вона висока і струнка, на вигляд їй не більше сорока, у неї заспані очі й коротко стрижене чорне волосся. Під мантією видніє синя квітчаста тканина. Ми змовкаємо, чекаємо, поки вона трохи віддалиться.

— Я думаю, що нам пора відійти від традицій, — продовжує Пенумбра. — Я вже старий і, якщо це насправді можливо, хотів би побачити завершення наших трудів ще до того, як від мене залишиться тільки книга на полиці.

Мене ще раз осяяло: Пенумбра належить до переплетених, тож його власний codex vitae має бути десь тут, у цьому підземеллі. Від цієї думки в мене трохи паморочиться в голові. Що ж у тій книжці? Яку історію вона розповідає?

Очі Кет спалахують.

— Ми можемо її зісканувати, — вона гладить книжку на столі. — Якщо там дійсно шифр, ми зможемо його зламати. У нас є машини, такі потужні, що годі уявити їхні можливості.

Повітря сповнюється приглушеним бурмотінням, чорні мантії пожвавлюються. Усі вони випрямляються, чутно шепіт і шемрання, що свідчить про їхню увагу й настороженість.

У дальшому кінці, там, де широкі сходи закінчуються освітленою аркою Читального Залу, з’являється висока постать. Її мантія відрізняється від усіх інших: вона ошатніша, з додатковими складками чорної матерії навколо шиї та червоними вставками на рукавах. Мантія вільно лежить у чоловіка на плечах, ніби він щойно її накинув, а під нею проглядає сірий переливчастий костюм.

Він іде прямісінько до нас.

— Містере Пенумбра, — шепочу я. — Може…

— Пенумбро, — гукає чоловік. Не дуже гучно, проте голос у нього такий глибокий, що долинає аж до самого кінця залу. — Пенумбро, — повторює він і пришвидшує крок. Він старий — може, трохи молодший за Пенумбру, — але міцної статури. Він не сутулиться, ступає впевнено, і цілком може бути, що під костюмом у нього накачані мускули. Голова в нього голена, темні акуратні вуса. Носферату в образі сержанта морської піхоти.

Аж тепер я його впізнаю. Це ж він на тій світлині стоїть поряд із молодим Пенумброю — кремезний чоловік, який показує великий палець на тлі мосту Золота Брама. Це бос Пенумбри, завдяки якому ніколи не вимикається світло в книгарні, генеральний директор щедрої компанії Festina Lente. Це Корвіна.

Пенумбра підводиться зі стільця.

— Прошу познайомитись із трьома непереплетеними із Сан-­Франциско, — каже він. І звертається до нас: — Це Перший Читач і наш покровитель. — Зненацька він набуває образу смиренного підлеглого. Він удає.