В пошуках Аляски

— Усім зібратися в спортзалі,— сказав він. Я подивився на нього, примружившись: через сліпуче сонце у нього за спиною він перетворився на силует.— Негайно,— додав Орел, і я все зрозумів. Нам гаплик. Нас спіймали. Забагато було розіслано листів зі звітами. І забагато випито за короткий час. Навіщо було ще вчора пиячити? Раптом знову повернулося оте відчуття — смак вина, цигарок, гігієнічної помади і Аляски, і я замислився: вона поцілувала мене тому, що напилася? «Тільки не виганяйте мене,— подумав я.— Не треба, будь ласка. Я ж тільки-но почав її цілувати».

І, наче відповідаючи на моє благання, Орел сказав:

— Неприємностей у вас не буде. Просто хутчій зберіться в спортзалі.

Нагорі перекотився Полковник.

— Що сталося?

— Дещо жахливе,— з цими словами Орел зачинив по собі двері.

Піднявши з підлоги джинси, Полковник мовив:

— Так уже було кілька років тому. Коли померла Гайдова дружина. А тепер, напевно, й він сам. Бідолаха, його подихи були вже полічені,— Полковник звів на мене погляд червоних, насилу розплющених очей і позіхнув.

— У тебе, здається, невеличке похмілля,— зауважив я.

Він заплющив очі.

— Ну, тоді я добре тримаюся, Пампушечку, бо похмілля насправді жахливе.

— Я Аляску поцілував.

— Авжеж, я не настільки напився. Гайда!

І ми попрямували через двір до спортзали. Я вбрався в мішкуваті джинси, кофтину на голе тіло, ще й не зачесався зі сну. Всі вчителі ходили по гуртожитках і гукали нас у спортзалу, серед них не було тільки доктора Гайда. Я уявив, що він лежить удома мертвий, подумав: цікаво, хто його знайшов, як узагалі хтось дізнався, що його немає, ще до того, як почалися уроки?

— Я не бачу доктора Гайда,— повідомив я Полковнику.

— Бідолаха.

Коли ми прийшли, спортзала вже була наполовину заповнена. У центрі баскетбольного майданчика, ближче до трибун, поставили кафедру. Я сів у другому ряду, а Полковник — просто переді мною. Мої думки роздвоювалися — мені було сумно через доктора Гайда, а ще я згадував Алясчині губи — близько-близько до моїх, коли вона прошепотіла: «Далі буде?»

Мені й на думку не спало — навіть тоді, коли до зали увійшов доктор Гайд і повільно, маленькими кроками рушив до нас із Полковником.

— Гайд тут,— поплескав я Полковника по плечу.

— Чорт!

— Що таке? — не зрозумів я.

— Аляска де?

— О ні,— відказав я.

— Пампушечку, вона тут чи ні? — запитав він, і тоді ми обидва підвелися і почали оглядати трибуни.

Орел піднявся на подіум і запитав:

— Усі зібралися?

— Ні,— відказав я.— Аляски немає.

Орел опустив очі.

— А решта?

— Аляски немає!

— О’кей, Майлзе. Дякую.

— Без Аляски не можна починати.

Орел подивився на мене. Він безгучно плакав. По щоках і підборіддю котилися сльози й падали на вельветові штани. Він дивився на мене, але не своїм Фатальним Поглядом. Він часто кліпав, сльози котилися обличчям, і Орел здавався — чорт забирай — нещасним.