В пошуках Аляски
- Автор: Грин Джон
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7409-29-7
- Переводчик: Вера Назаренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «В пошуках Аляски». Краткое содержание книги:
Я відчув, як Ларині мокрі від сліз пальці притиснулися до моєї долоні, й, не встигнувши подумати як слід, забрав руку.
— Вибач,— сказав я.
— Все гара-азд. Я буду у себе в кімна-аті, заходь, якщо хочеш.
Але я не зайшов. Я не знав, що їй казати, опинившись у любовному трикутнику, одна сторона якого померла.
По обіді ми знову зібралися в спортзалі. Орел сказав, що школа замовить автобус до Вайн-Стейшна на похорон у неділю. Коли всі підвелися йти геть, я помітив, що Такумі з Ларою прямують до мене. Зустрівшись зі мною поглядом, Лара легенько усміхнулась. Я теж усміхнувся їй, але потім поспішно розвернувся і сховався в натовпі жалібників, що виходили зі спортзали.
Я сплю, а в кімнату залітає Аляска. Гола і ціла. Її перса, які я тільки трішки помацав у темряві, неймовірно повні та звисають. Вона за декілька дюймів од мене, я відчуваю на обличчі її теплий і солодкий подих, це схоже на вітерець у високій траві.
— Привіт,— кажу я,— скучив за тобою.
— Маєш добрий вигляд, Пампушечку.
— Ти теж.
— Я зовсім гола,— відповідає вона зі сміхом.— Чому я така гола?
— Я просто хочу, щоб ти лишилася.
— Ні,— каже вона і падає на мене всією своєю вагою, ламаючи мені груди, вибиваючи з мене дух,— вона холодна і мокра, мов підтала крига. Голова у неї розколота надвоє, з тріщини в черепі цебенить рожево-сірий слиз, крапаючи мені на обличчя, а від неї смердить формальдегідом і тліном. Мене знову мало не вивертає, я з жахом скидаю її з себе.
Я прокинувся, бо котився з ліжка, й нарешті гепнувся на підлогу. Слава Богу, моє місце нижнє. Я проспав чотирнадцять годин. Був ранок. Середа, подумав я. Похорон у неділю. Я гадав, чи повернеться доти Полковник і де він узагалі. Він мусить повернутися, бо я не можу піти сам-один, а йти з кимось, крім Полковника, все одно що самому.
У двері гупав холодний вітер, дерева за вікном хиталися з такою силою, що я чув їхнє рипіння у кімнаті, а я сів на ліжку і думав про Полковника, який іде зараз кудись, похиливши голову і зціпивши зуби, проти вітру.
за чотири дні після
ула п’ята година ранку, я читав біографію дослідника Мерівезера Льюїса (експедиція Льюїса і Кларка), намагаючись не заснути, і тут двері відчинилися й увійшов Полковник.
Його білі руки тремтіли, альманах, якого він тримав, тіпався, як маріонетка без мотузочків.
— Змерз? — запитав я.
Полковник кивнув, скинув кросівки і заліз у мою постіль на нижньому ліжку, накрившись ковдрою. Вистукував зубами морзянку.
— Господи. З тобою все гаразд?
— Уже краще. Тепліше,— відказав він. З-під ковдри вистромилася його примарно-біла маленька долоня.— Візьми мене за руку, візьмеш?
— Гаразд, але і тільки. Ніяких поцілунків...— (Стьобана ковдра затрусилася від сміху).— Де ти був?
— Ходив у Монтевалло.
— Сорок миль?!
— Сорок дві,— виправив він мене.— Ну. Сорок дві туди. Сорок дві назад. Вісімдесят дві милі. Ні. Вісімдесят чотири. Так. Вісімдесят чотири милі за сорок п’ять годин.
— І що там у біса такого в Монтевалло? — поцікавився я.
— Нічого особливого. Я просто йшов, поки зовсім не змерз, а потім повернув назад.
— Ти не спав?
— Ні! Сни нестерпні. У снах вона більше навіть на себе не схожа. І я вже не пам’ятаю, яка вона була насправді.
Я відпустив його руку, схопив минулорічний фотоальбом і знайшов Алясчине фото. На цьому чорно-білому знімку вона була в жовтогарячій майці й низьких темних джинсах, які спускалися на її худенькі стегна, рот застиг у широкій усмішці, лівою рукою Аляска схопила Такумі за шию. Коси спадають на обличчя, затуляючи щоки.
— Атож,— мовив Полковник.— Ага. Я так втомлювався від того, що вона засмучувалася без причини. Раптом спохмурніє і заводить про якийсь клятий тягар трагедії абощо, але ніколи не казала, що саме сталося, ніколи не пояснювала клятої причини свого суму. А повинна ж бути причина. Мене кинула дівчина — мені сумно. Мене заскочили з цигаркою — мені кепсько. Голова болить — я сердитий. А в неї не було причини, Пампушечку. Я так втомився терпіти її драми. І я дозволив їй піти. Господи!
Мене теж часом дратував її перепади настрою, але не в ту ніч. У ту ніч я відпустив її, бо вона попросила. Це було просто — і безглуздо.
Рука у Полковника була зовсім маленька, і я знову стиснув її: у мене проникав його холод, а в нього — моє тепло.
— Я ще чисельність населення вивчив,— мовив він.