В пошуках Аляски
- Автор: Грин Джон
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7409-29-7
- Переводчик: Вера Назаренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «В пошуках Аляски». Краткое содержание книги:
Ми з Полковником мовчки повертаємося до себе в гуртожиток. Я дивлюся під ноги. Не можу припинити думати про те, що вона мертва, й не можу припинити думати про те, що вона просто не може бути мертва. Люди так просто не вмирають. Я не можу дух звести. Мені страшно, так наче мені хтось пригрозив, що відлупцює мене після школи, а зараз уже шостий урок і я чудово усвідомлюю, що там на мене чекає. Сьогодні дуже холодно — мороз, та й годі,— а я уявляю, що біжу до струмка і пірнаю сторчголов, але там так мілко, що я руки обдираю об каміння, тіло занурюється в холодну воду, спочатку шок, потім я ціпенію, але я не випірну, і вода віднесе мене в Кагабу[13], потім в річку Алабаму, потім у затоку Мобіл, а потім у Мексиканську затоку.
Хочеться розчинитися в сухій і хрусткій траві, по якій ступаємо ми з Полковником, мовчки простуючи до своєї кімнати. У нього такі великі ступні, аж занадто великі як на його маленький зріст, і його нові прості тенісні черевики (що замінили старі, в які йому надзюрили) більше схожі на блазенські черевики. Я згадую Алясчині в’єтнамки й сині нігті на пальцях, коли ми сиділи на гойдалці біля озера. А труна буде відчинена? У похоронному бюро зможуть відтворити її усмішку? Я й досі чую її голос: «Дуже гарно, але я страшенно спати хочу. Далі буде?»
Останні слова священика Генрі Ворда Бічера, який жив у дев’ятнадцятому столітті, були такі: «А тепер починається таємниця». Поет Ділан Томас, який любив напитися не менше за Аляску, перед смертю сказав: «Я вихилив вісімнадцять чарок нерозведеного віскі поспіль. Гадаю, це рекорд». Улюблений Алясчин драматург Юджин О’Ніл сказав: «Народився в готелі й помер — нехай йому дідько — в готелі». Навіть жертви автокатастроф іноді встигають щось сказати. Принцеса Діана сказала: «О Боже. Що сталося?» Зірка кіно Джеймс Дін сказав: «Шкода, що нас не бачать»,— і врізався «поршем» в іншу машину. Але її останніх слів я не дізнаюся ніколи.
Випередивши Полковника на кілька кроків, я усвідомлюю, що він упав. Обернувшись, я бачу, що він лежить долілиць.
— Треба встати, Чипе. Треба встати. Треба до кімнати дійти.
Полковник обертається до мене, дивиться мені очі й каже:
— Я — не можу — дихати.
Але насправді він може, він, навпаки, аж сапає, немов намагається вдихнути повітря в те, що померло. Я допомагаю йому підвестися, він чіпляється за мене і починає схлипувати, знову і знову повторюючи:
— Я так жалкую!
Ми з Полковником ніколи ще не обіймалися, але говорити зараз немає чого, бо він і має жалкувати, і я кладу йому руку на потилицю і кажу:
— Я теж жалкую.
за два дні після
ої ночі я не спав. Світанок не квапився, та навіть коли він прийшов і яскраве сонце пробилося крізь жалюзі, жалюгідна батарея не зігріла нас, і ми з Полковником мовчки сіли на канапу. Він читав альманах.
Напередодні ввечері я переміг холод і подзвонив батькам, і коли я сказав: «Привіт, це Майлз»,— а мама запитала: «Що сталося? Все гаразд?» — я мав повне право відповісти їй, що все негаразд. На цьому паралельну слухавку взяв тато.
— Що сталося? — запитав він.
— Не кричи,— сказала мама.
— Я не кричу, просто телефон такий.
— То говори тихше,— відповіла вона, отож я вклинитися зміг не відразу, а коли вклинився, то не відразу зміг зібрати слова в правильному порядку: моя подруга Аляска загинула в автокатастрофі. Я тупо дивився на цифри і нотатки, нашкрябані на стіні біля телефону.
— Ох Майлзе,— мовила мама,— я тобі співчуваю, Майлзе. Хочеш додому приїхати?
— Ні. Хочу тут лишитися... Я повірити не можу,— відказав я, і це була правда.
— Це жахливо,— сказав тато.— Бідолашні її батьки.
«Бідолашний батько»,— подумав я, згадавши про її тата. Я навіть уявити не можу, що було б з моїми батьками, якби помер я. П’яний, за кермом. Боже, якби її батько дізнався, як усе було, він би нам з Полковником кишки випустив.
— Як нам тобі допомогти? — запитала мама.
— Я просто хотів, щоб ви до телефону підійшли. Хотів, щоб зняли слухавку, і ви зняли.
У мене за спиною хтось шморгнув носом — чи то від холоду, чи то від горя,— і я сказав батькам:
— Тут черга до телефону. Я піду.
А вночі мене мов паралізувало від страху, відібрало мову. Чого я так боявся? Все вже сталося. Вона померла. Була тепла й ніжна, її язик був у мене в роті, вона сміялася, вчила мене, хотіла, щоб у мене виходило краще, обіцяла: далі буде. А тепер...
13
Кагаба — найбільша притока річки Алабама.