Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
Залічка й пані магістр Аліна нагріли чай на моїй спиртівці, й всі зібралися під брезентовим дахом мого гаража.
– Ви мене вигнали з півострова і ось тепер покарані за це, – не втримався я й докорив студентам.
З'явився пан Кароль, тягнучи вудки в чохлі.
– Боже милостивий, що тут коїться! – заволав він. – А я собі, не чуючи лиха, спокійнісінько ловлю рибу.
– І не помітили, що прибуває вода? – здивувався пан Опалко. Та Залічка, яка дуже симпатизувала панові Каролю, враз завзялася на скульптора:
– Ви дістали право розмовляти в трагічній для нас ситуації. А відтепер повинні знову мовчати.
Пан Кароль забігав довкола наметів і табірних речей, складених на пагорбі в одну велику безладну купу.
– О господи, – розпачливо волав він, – мабуть, усі мої речі загинули. Мабуть, мої речі отут погубилися…
Магістр Аліна заступилася за Опалка. На її думку, сказала вона, умова парі була надто жорстока. Та й можна вважати, що пан Опалко вже заплатив за свій програш довгим мовчанням.
Вирішили проголосувати: хто за те, щоби пану Опалкові повернути мову, мав піднести руку. Ввімкнули електричні ліхтарі, щоб підрахувати кількість піднесених рук, і тоді виявилося, що, крім антропологів і пана Кароля, хтось іще сидить серед нас у моєму гаражі.
– Хто ви така? І що тут робите? – почувся здивований Заліччин голос.
– Я знайома пана Томаша, – пролунала відповідь. Голос видався мені справді знайомий. Це була Тереза, дівчина з автостопом, яку ми стріли позавчора в Цехоцінку в товаристві її тітки й бороданя.
– Ну, коли так, то просимо ближче до спиртівки, – глузливо мовила Залічка. – Вам наллють кухоль найгаря-чішого чаю.
Мене спершу здивував, а тоді розлютив несподіваний візит рудої дівчини. її вчинок був принаймні недоречний. Я зустрів її, коли вона тинялася по шосе з ватагою хлопців, що десь украли курку. А тепер, напевне, втекла від своєї тітки й нараз прийшла до мене, до людини, яку бачила двічі в житті.
Я протиснувся до дівчини й прошипів їй у вухо:
– Це обурливо. Я вас не запрошував. Звісно, ви могли мене відвідати, але вдень, а не вночі. Чи ви не розумієте, що дівчина не повинна так поводитися? Ви втекли від своєї тітки, еге ж?
– Втекла, – кивнула вона головою. – Мені стало нудно в Цехоцінку.
– Вранці я одвезу вас до тітки. Дівчина засміялася:
– Дулю з маком. До тітки я не вернусь. Якщо ж ви мене звідси проженете, то знову поїду автостопом.
«От же вперта дівчина! – подумав я. – Мабуть, мені не вдасться відвезти її до тітки. Розумніше було б залишити її в таборі антропологів. Вона могла б жити в наметі з Залічкою й допомагати при розкопках, і за те її б харчували. А я привіз би сюди тітку, хай би вона сама забрала небогу».
О третій ночі почало трохи розвиднятись. О п'ятій ми взялися зводити новий табір антропологічної експедиції – на узліссі, в найближчому сусідстві з моїм наметом.
Голосуванням вирішено, що пан Опалко повинен і далі мовчати.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
«Червоний заїзд». – Злодій Барабаш і його жертви. – Ненажерливий друг Палька. – Що побачив друг Палька. – Розмова з комендантом міліції. – Смерть Нікодема Плюти. – «Романтичність». – Я запрошую Залічку на небезпечну прогулянку. – Засідка на чорну машину.
Від тієї пам'ятної хвилини, коли Пілярчикова впізнала у витворі пана Опалка обличчя людини, яка відвідала її торік восени, мене не залишало відчуття, що я натрапив на слід якоїсь сумної історії. До того ж безсонна ніч, коли вода вдерлася в табір антропологів, довела мене до стану нервового збудження. Цілий світ я бачив тепер тільки в чорних барвах.
Вранці я побіг до річки, туди, де був Скалбанин човен, і переконався, що він лежить так, як ми його поклали. Це означало, що Скалбана не прийшов по нього, тобто не повертався додому. Щось тут було не гаразд, адже Скалбана знав, що в нього вдома зостався пес, голодний та ще й на ланцюгу.
Виходить, Скалбана десь забарився і не зміг вчасно повернутися додому. «Що ж йому сталося?» – міркував я. І не міг позбутися думки про людський кістяк у старому бункері серед лісу.
Та ще згадалися Ганчині слова: Скалбана – чи не єдиний, хто вижив з тих, що будували бункери, і що він чудово орієнтується в них. «Саме до тих укріплень перенесено скарби дідича Дуніна», – додав я подумки. В моїй уяві виник Скалбана, що вистежує таємничу людину, яка ховає Дунінові колекції. Ця людина помічає переслідувача, нападає на нього і вбиває. «Ось чому Скалбанин човен досі стоїть на березі, а його пес рветься з ланцюга, дурно ждучи свого хазяїна», – сяйнула мені неспокійна думка.