Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
– Вийшов. Нас повідомили, що його випущено на волю в травні цього року, тобто два місяці тому.
– Можна мені глянути на його фотокартку? Капітан Муха підійшов був до сейфа, але спинився і не вийняв нової течки. За секунду він знову сів до свого столу.
– Я не маю права без дозволу начальства показувати вам жодних документів, – сказав він, безпорадно розводячи руками. – Напевно, завтра або позавтра сюди приїде слідчий офіцер Головного управління народної міліції. Я не хотів би мати клопоту від того, що втаємничував журналіста в цю справу. Здається, я й так забагато розповів. Знаю, що вас зацікавила та історія, але, на жаль, я зобов язаний зберігати службову таємницю. Щиро дякую за інформацію про відтворення голови Нікодема Плюти і про підозри, які виникли у зв'язку з цим. Ви виконали свій громадянський обов'язок, все інше прошу залишити нам, міліції. Ми провадитимемо слідство, а ваше втручання тільки б утрудняло його.
Мені нічого більше не лишалося, як підвестися з крісла й попрощатися з капітаном Мухою. Я виконав свій громадянський обов'язок, а якщо комендант не мав права інформувати журналіста, то мені не годилося підмовляти його нехтувати своїми обов'язками.
Вийшовши з Повітової комендатури, я сів на «сама» й повернувся до табору.
Надходив вечір. У наметах антропологів горіли гасові лампи, і крізь напіввідхилені брезентові двері я бачив студентів, які вже кінчали вечеряти. В одному наметі біля столу, збитого з дощок, пан Кароль, Тереза й пан Опалко грали в карти.
Я побіг на хвилинку до берега помити руки. Річка й досі грізно шуміла, несла білу піну, намул і пісок. У тому місці, де раніше стояли експедиційні намети, тепер вирувала вода, і здавалося, там утворилася велика яма.
Раптом я згадав Острів злочинців. Давно я був на ньому! А можливо, саме серед його заростей сховано ключа до загадки, що не давала мені спокою. «Чому й де саме зник Скалбана? – подумав я. – Може, зник тому, що запросив мене до себе, аби розповісти щось важливе?»
– У-гу-гу! – пролунало мені над самим вухом. Я здригнувся й впустив у воду слизьке мило. Озирнузшись, я побачив Залічку. Це вона пожартувала, підкравшись до мене.
– Ну от! – розсердився я. – Через вас я мило впустив.
– Овва, дам вам своє, – вигукнула Залічка. І зітхнула. – Я гадала, що ви романтик. Та помилилась.
Я витер рушником мокре обличчя.
– Звичайно, я романтик. Тільки ви не знаєтесь на цьому.
– Коли я вперше зустріла вас у лісі, де ви самотньо жили в наметі, ви здалися мені зовсім іншим, ніж тепер.
– Ви гадаєте, романтичність – це самотнє життя в лісі? А я змушений був весь час сидіти в своєму таборі, щоб хтось не вкрав машину або намета. Що ж це за романтичність, коли людина змушена залишатися на місці, ніби прив язана до кілка. Це ж ув'язнення. Тут я почуваю себе інакше. Можу гуляти, їздити на машині…
– Атож, – перепинила мене дівчина. – Ви не романтик, а… схильний до романів.
– Чи ви пам'ятаєте вірш Міцкевича «Романтичність»? – спитав я Залічку. І, не чекаючи відповіді, почав:
– Слухай, дівчино! – Йде і не слуха.
– То ж містечко! Біла днина! Коло тебе ані духа.
Що ж круг себе ти хапаєш? Це ж кого, кого вітаєш? Йде і не слуха.
Я замовк і глянув на годинника. Часу до умовленої зустрічі лишилося обмаль.
– Перепрошую, але мені треба йти.
– Побачення? А може, «романтична прогулянка» при місяці? – глузливо сказала Залічка.
– Я умовився з гарцерами зустрітися в лісі на роздоріжжі, там, де стоїть похилившись дерев'яний хрест. Ми підемо збирати малину.
– Тепер? Поночі? – знову глузливо зауважила Залічка. – А чи пам'ятаєте ви баладу «Люблю я»?
Залічка декламувала вірша, намагаючись віддати жахливий, зловісний настрій. Чи то від такого способу читати, чи то від несподіваного подиху холодного вітру з річки, – хтозна, тільки мене аж морозом сипонуло. «Чого б то панові Гертелю, – подумав я, – їздити вечорами в ліс до тих малинових кущів коло старих бункерів?» І нараз я зважився:
– Чи не хочете ви пересвідчитися в тому, що я таки романтик? Отож знайте, я ні з ким не домовлявся ні зустрітися, ні гуляти при місяці. На узлісся, де кінчаються давні воєнні укріплення, щовечора приїздить таємнича чорна машина. Я хочу дізнатися, чого вона туди приїздить. Тож запрошую вас прогулятися зі мною, може, пощастить познайомитися з її таємничим водієм.
Переклад М. Рильського.