Бо війна війною... Спомини
- Автор: Овад Ярослав
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Бо війна війною... Спомини». Краткое содержание книги:
Автор книги був в одній з перших груп добровольців. Після початкового рекрутського вишколу в Гайделягрі в січні 1944 року був призначений до складу сотні почесної варти на похороні віце-губернатора Галичини Оттона Бауера у Львові.
В лютому-березні 1944 — у бойовій групі Баєрсдорфа. Бувши в той час стрільцем, автор відмічає деякі речі, котрі могли лишитися поза увагою високих старшин.
Після короткого побуту в Нойгаммері та приділення до 29-го полку Дивізії, на початку квітня 1944 Овад виїхав на 3-місячний підстаршинський вишкіл в Ляуенбургу на Помор'ї. Після повернення до Нойгаммера, в липні 1944, на кілька днів перед виїздом Дивізії на фронт до Галичини, близько. 1.000 молодих українців-підстаршин, серед яких був і Ярослав Овад, заходами сотника Дмитра Палієва були виряджені на новий, старшинський вишкіл. Отже, Ярослав Овад опинився у славній Юнкершулє Брауншвайґ, яка перед тим сильно потерпіла і мусіла перенестися на схід, до Трескав біля Познані. Після 5 місяців у Позен-Трескав їде на новий вишкіл до ваффеншулє (школа зброї) в Лєшанах (Чехія). Отримавши ранг хорунжого в березні 1945, автор разом з товаришами повертається до Дивізії, яка в той час знаходилася у передових лініях Східного фронту, на австро-угорському кордоні.
Під час приїзду до Дивізії генерала Шандрука і складання присяги на вірність України автор перебував у фронтових лініях. А згодом прийшла звістка про смерть Гітлера, падіння Берліна і нарешті… капітуляцію. Далі був відступ Дивізії на Захід та англійський полон в Італії, звідки вийшов (власне, втік) на волю на початку квітня 1947 року.
Це був час коли по всьому табору творилися різні «інституції» і з моєї сотні відійшли: Маєр — на матуральні курси, Климків — на пошту, Крайник — став постійним кухарем, деякі перейшли до «робітничої сотні». Уша Головко перейшов у спортивну команду і став боксером в найлегшій вазі (вага «пера»). Якось це сталося, коли ми говорили про Головка і почали вияснювати деякі боксерські удари разом з їх показом, то уша Смук при показі вдарив мене в ніс. Я зразу відскочив назад, він — теж, і кинувся перепрошувати мене. Я зрозумів, що це було не навмисно і вибачив цей випадок.
Тепер дещо про себе. Я відповідав за першу сотню 29 полку і двічі в день здавав звіти. Не дивлячись на це англійці нас таки рахували. Нашим полковим спершу був хорунжий Вашкович, до якого я не мав симпатії, не дивлячись на всі його позитивні риси. Потім поставили поручника Родіона Бартощука, якого я також не дуже схвалював, помимо тих заслуг, які він мав. Не знаю, чи у всіх полках так було, але одного дня він доручив мені виконувати обов'язки чергового старшини, щоб я чимось (сам не знаю чим) займався. Нас у школі ніколи не вчили про порядок денний внутрішньої служби, бо на це не було часу. А тут, у таборі, коли нас пильнують англійці, він хотів завести такий порядок як був у казармах за старих добрих часів. Мені це було дивно. Крім того, не було жодного полкового штабу, де би мав знаходитись черговий. Оскільки того дня «шафа грала» (тобто показували кіно), то я пішов дивитись якийсь фільм, якого ще не бачив. Коли повернувся назад, полковий почав мені читати отченаш і за кару призначив робити цю саму службу наступного дня.
Щоб не дармувати, я дістав від когось самовчителя італійської мови, переписав його і почав вчитися. Одночасно вивчав і французьку мову. Від о. Е. Кордуби отримав підтвердження своєї метрики і після того записався на курси шоферів. Теорію я знав добре, але хотілося самому попробувати водити авто. На курсах була велика вантажна машина, на якій ми мали навчатись їзди. Сів я за кермо і спершу їхав повільно, поки не звик до швидкости, а далі їхав швидше, але не перевищуючи граничної швидкости. Тоді наш інструктор заявив, що з мене не вийде добрий шофер, бо надто швидко їду. Письмові іспити проводив поручник Б. Підгайний і я 23 червня 1946 року отримав права водія.
Також я відвідував курси «топ-денсінґ», але через якийсь час зрозумів, що з «тієї муки не буде хліба» і припинив їх відвідувати.
Ситуація з харчуванням в таборі дещо покращилась. Я мав право тримати при собі помічника-чуру. Він за це отримував харчовий додаток. Зрозуміло, що чурою я призначив свого вуєчного брата. Пригадую, що зі мною в таборі були Лев і Антін Рудавські, юнкер Орест Грабик, старший вже віком стрілець Бурлак, якого ми називали «дядя». Лев був бунчужним нашої сотні, а Бурлак був його чурою. Антін також був підстаршиною, у польській армії він був підпоручником, але разом з Левом їх не підвищили у званнях. До війни він вивчав право і до нього заходили знайомі правники (Лев Стеткевич, Б. Левицький, Сьокало). У нашому шатрі вони могли пограти в карти, поділитись найновішою інформацією, покритикувати когось, щоб в кінцевому результаті «забити» трохи часу.
Не знаю як їм це вдалося і звідки вони отримали гроші, але купили собі цегли і вимурували всі чотири стіни. На них наклали наше шатро. Опісля всі зробили собі дерев'яні ліжка і далі мешкали в мурованній «віллі». Бурлак зранку і ввечері ходив на кухню і приносив нам чорну каву, а також звідти приносив нам обіди.
Наші стрільці намагались прикрасити свої домівки своєрідними клумбами перед входом. Робили їх з квітів або різного роду камінців, викладали тризуби або леви, або просто мистецькі написи з назвами полків та інших підрозділів. Один стрілець зробив макет замку в Ґляйхенберґу і доклав до цього ще своєї власної фантазії, виробляючи додаткові башти. Англійцям це дуже сподобалось і один навіть хотів купити цей макет, але не міг цього зробити, бо замок був зроблений із землі, а мури та вежі — із землі, змішаної з цементом. Ці майстерні витвори наших стрільців стали своєрідною візитною карткою табору. При виконанні деяких артистичних робіт часто приходили старші англійські офіцери і спостерігали за роботою, а ми, дивлячись на них, дивувались їхній терплячості та повільності.