Бо війна війною... Спомини
- Автор: Овад Ярослав
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Бо війна війною... Спомини». Краткое содержание книги:
Автор книги був в одній з перших груп добровольців. Після початкового рекрутського вишколу в Гайделягрі в січні 1944 року був призначений до складу сотні почесної варти на похороні віце-губернатора Галичини Оттона Бауера у Львові.
В лютому-березні 1944 — у бойовій групі Баєрсдорфа. Бувши в той час стрільцем, автор відмічає деякі речі, котрі могли лишитися поза увагою високих старшин.
Після короткого побуту в Нойгаммері та приділення до 29-го полку Дивізії, на початку квітня 1944 Овад виїхав на 3-місячний підстаршинський вишкіл в Ляуенбургу на Помор'ї. Після повернення до Нойгаммера, в липні 1944, на кілька днів перед виїздом Дивізії на фронт до Галичини, близько. 1.000 молодих українців-підстаршин, серед яких був і Ярослав Овад, заходами сотника Дмитра Палієва були виряджені на новий, старшинський вишкіл. Отже, Ярослав Овад опинився у славній Юнкершулє Брауншвайґ, яка перед тим сильно потерпіла і мусіла перенестися на схід, до Трескав біля Познані. Після 5 місяців у Позен-Трескав їде на новий вишкіл до ваффеншулє (школа зброї) в Лєшанах (Чехія). Отримавши ранг хорунжого в березні 1945, автор разом з товаришами повертається до Дивізії, яка в той час знаходилася у передових лініях Східного фронту, на австро-угорському кордоні.
Під час приїзду до Дивізії генерала Шандрука і складання присяги на вірність України автор перебував у фронтових лініях. А згодом прийшла звістка про смерть Гітлера, падіння Берліна і нарешті… капітуляцію. Далі був відступ Дивізії на Захід та англійський полон в Італії, звідки вийшов (власне, втік) на волю на початку квітня 1947 року.
Видно, що англійці стежили за нами і можливо знали, куди ми прямуємо. Як тільки ми стали табором, над нами появився літак і скинув кілька великих коробок м'яса. При цьому був вбитий один кінь, якого коробка вдарила по голові. Після появи літака до нас позбігалися селяни, але ми їх відігнали, подарувавши при цьому забиту коняку. Розклали вогонь і почали щось варити з наших запасів. Лялька мав фотоапарат і дав комусь зробити нам пам'ятну світлину. На цій світлині, згодом я впізнав ушу Головка, ушу Смука, стрільця Ляльку, кухаря Крайника та себе.
Вдень нам було добре, бо пригрівало сонце, але ввечері вогонь був єдиним нашим порятунком, бо ночі були дуже холодні. Побули ми так зо два дні і крім «нашого» літака ніхто нами не цікавився. Згодом до нас прибули кілька вантажних авт з англійськими вояками. Вони наказали нам скласти зброю, за винятком особистих та конче потрібних речей. Перед тим, як нам про це сказали, я роздобув ще один чеський пістолет з кобурою, причепив на пояс з другого боку від свого (так як це роблять ковбої) і разом з поясом заховав під блузку. Вони сказали, що старшини можуть не здавати пістолетів.
Не пригадую собі, коли появився в нашій групі хорунжий Ратушинський.
Нас посадили в англійські авта і повезли через Тарвізіо, «пасс» в сторону Удіни. Там казали здати пістолети та інші речі, які вояки ще мали при собі. Після того вимагали від нас дати слово чести, що більше нічого не маємо. Слово чести не допомогло, бо після того нас обшукали і в мене навіть забрали циркуль. Ще коли ми їхали автом, я позбувся моїх пістолетів, а набої розкидав по піску. Тоді настала зміна охорони і замість звичайних «томмі» нас забрала якась жидівська бриґада з зірками Давида на раменах. Ми трохи потерпали під їх охороною, не знаючи, коли вони нам почнуть віддячуватися, але нічого такого не було.
З Удіни нас перевезли до Венеції, а звідти дорогою віа Адріатіка аж до Беллярії до табору. Перейшли ми через якусь річку, що власне була потічком і тоді хтось промовив, що це річка Рубікон. Щось пригадую собі за цю річку, але не пригадую, про що була мова.
Увійшли ми до того табору, в якому зовсім нічого не було, крім одинокого будинку. В ньому розмістився штаб табору. Ми спали під голим небом, а при дощі вживали індивідуальні палатки. Табір був на місці італійських виноградників і всі радили собі як могли. Добре, що рідко коли падав дощ. Погода була сонячна і все тепліша, бо починалося літо.
Ми розділились по номерах колишніх 29, 30 та 31 полків. Окремо групувались фізилери, артилеристи і інші. Всі намагалися відшукати свої частини. Щодня робили збірку по сотнях і англійці нас перераховували. Я був сотенним першої сотні і зі мною були стрільці, з якими я постійно був на фронті. Наступного дня я постановив відшукати свого вуєчного брата Осипа Зачка, який мав бути у 30 полку. Кожного разу, коли я після збірки та здачі звіту приходив до його полку, його вже там не було, але казали мені що він є, що тільки щойно був, але десь пішов. Важко було шукати, бо тут зібрали цілу дивізію. Нарешті ми зустрілись і щиро обнялись, бо не бачились ще від 1941 року.
Я запропонував йому перейти до мого полку та сотні, на що він погодився. Я пішов до його сотенного і ми швидко полагодили необхідні формальності. Брат забрав свої речі і перейшов до мене. Спали ми поруч.
Пригадую ще, що незабаром після нашого полонення, коли ще ніяке життя в таборі не було наладнане, хтось наказав: «Овад, прибути у вказане місце». Я зразу ж туди пішов, але там вже був якийсь другий Овад, обершарфірер або гауптшарфірер, якого саме й викликали. Там ми познайомились, але потім я не прагнув з ним зблизитись і мати якісь контакти. Знаю тільки, що пізніше він був членом аматорського гуртка і брав участь у деяких виставах. На диво, всі що там виступали, є (на світлині), але його між ними немає. Називався він Мирослав Овад, а моє ім'я Ярослав. Не знаю, як пізніше склалась його доля, але дізнався, що опинився в Гамбурґу і проводив якісь ґешефти.
Зранку пробуджував нас сиґнал труби. Це була «рання зоря» і всім треба було вставати. Під вечір, після перевірки була «вечірня зоря», а коли потрібно було лягати спати, то трубою ще раз подавали нам сиґнал. У перші дні табірного життя взяв до нас балак комендант табору. Не пам'ятаю, про що він говорив, але почав свою промову словом «козаки». Багато наших не дуже любили цей вислів, але казали «чим горшок накипів»… І нічого тут не вдієш.
Не буду дослівно переказувати всього того, що робилося в таборі протягом нашого перебування, бо були речі, до яких я не був причетний. А все те та різні статті наших «чільних» людей зібрав і впорядкував колись стрілець, а пізніше наш побратим Всеволод Будний у книжці «Ріміні», яка давно вже опублікована. Тому обмежуся описом окремих випадків, до яких я був причетний і які стосувалися мене особисто.