Бо війна війною... Спомини
- Автор: Овад Ярослав
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Бо війна війною... Спомини». Краткое содержание книги:
Автор книги був в одній з перших груп добровольців. Після початкового рекрутського вишколу в Гайделягрі в січні 1944 року був призначений до складу сотні почесної варти на похороні віце-губернатора Галичини Оттона Бауера у Львові.
В лютому-березні 1944 — у бойовій групі Баєрсдорфа. Бувши в той час стрільцем, автор відмічає деякі речі, котрі могли лишитися поза увагою високих старшин.
Після короткого побуту в Нойгаммері та приділення до 29-го полку Дивізії, на початку квітня 1944 Овад виїхав на 3-місячний підстаршинський вишкіл в Ляуенбургу на Помор'ї. Після повернення до Нойгаммера, в липні 1944, на кілька днів перед виїздом Дивізії на фронт до Галичини, близько. 1.000 молодих українців-підстаршин, серед яких був і Ярослав Овад, заходами сотника Дмитра Палієва були виряджені на новий, старшинський вишкіл. Отже, Ярослав Овад опинився у славній Юнкершулє Брауншвайґ, яка перед тим сильно потерпіла і мусіла перенестися на схід, до Трескав біля Познані. Після 5 місяців у Позен-Трескав їде на новий вишкіл до ваффеншулє (школа зброї) в Лєшанах (Чехія). Отримавши ранг хорунжого в березні 1945, автор разом з товаришами повертається до Дивізії, яка в той час знаходилася у передових лініях Східного фронту, на австро-угорському кордоні.
Під час приїзду до Дивізії генерала Шандрука і складання присяги на вірність України автор перебував у фронтових лініях. А згодом прийшла звістка про смерть Гітлера, падіння Берліна і нарешті… капітуляцію. Далі був відступ Дивізії на Захід та англійський полон в Італії, звідки вийшов (власне, втік) на волю на початку квітня 1947 року.
Я мав свій ґефехтштанд недалеко від бункера сотенного. Там над своїм ліжком я почепив поштівку із зображенням гарної дівчини. Картку після відходу я забрав і заховав. Тримаю її до тепер. Незабаром після того настало 6 травня і ми святкували Воскресіння Христове. Перед тим ми отримали маркетенденварен, в яких крім різних інших речей була пляшка на кожного. Ми вирішили не пити на свята, а навпаки, бути більш обачними, бо ваньки можуть використати момент і вдарити на нас. Зійшлися ми біля бункеру сотенного, побажали собі «Христос Воскрес» і трохи погуторили між собою, пожартували та зробили декілька світлин. Хорунжому Мотиці вояки подарували мотику. Перед вечером всі розійшлися до своїх відділів, щоб бути зі стрільцями. Кожному побажали «Христос Воскрес» і всю ніч пильно слухали, чи щось не шелесне в траві. На щастя, вся ніч минула спокійно і тільки наступного дня кожен собі потягнув з плящини для розігрівання холодного тіла.
Почали приходити різні накази. В запасний полк дивізії прибув генерал Шандрук і вояки цього полку склали присягу на вірність Україні. Генерал Фрайтаґ був замінений кимось іншим, а нам дали розетки з тризубами. Спочатку їх отримали тільки старшини. Я також отримав і негайно причепив на шапку. Були це овальної форми розети, такі самі, як колись мали січові стрільці, але не були мальовані на синьо-жовто, а тільки витиснуті з бронзи. Довго я тією розеткою не натішився, бо переспав одну ніч і мій тризуб зник. Хтось а наших, його «заіванив»? Мабуть це зробив уша Головко, який був найближче.
Ходили повідомлення, що Гітлер застрелився у своєму бункері в Берліні, а на його місце став став адмірал Деніц і очолив уряд. Він підписав акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Наша дивізія має швидко податися на захід, щоб не попасти в полон до большевиків.
Відступ та полон
Всі ці повідомлення про Гітлера та завершення війни підтвердилися. А ми все ще чекали на офіційне підтвердження відносно відходу з лінії, яке швидко надійшло. Прибув відповідний наказ про відхід всіх сотень з фронту. А ми, як найдалі відсунена на фронті частина, мали відходити останніми, але так, щоб большевики не зауважили нашого відходу. Для прикриття відходу артилерія мала почати в 12 годині обстріл совєтських позицій і стріляти поки вистачить набоїв. Зараз у різних спогадах цей час є описаний по-різному. Але я, собі записав, що ми мали відійти з позицій точно в обід. Поручник Козак вже відійшов, решта п'ятої сотні також. Залишився тільки я з чотою, яка по одному стрільцеві спускалася зі своїх окопів, так щоб «ваньки» не помітили і щоб не попасти під обстріл їхнього настирливого снайпера, який завдав нам стільки втрат. Зібралися мої стрільці біля бункера, де вже було безпечно від куль. Звідти ми гусаком подалися на захід, викинувши по дорозі все, що вважали непотрібним (протиґазові маски, лопати), але як цінність залишили амуніцію, ґранати, кріси, скоростріли, пістолети, МП і все, що нам здавалося потрібним для дальшої боротьби. Бо ми не знали, що нас може чекати, а викинути все можна було і пізніше.
Ми йшли, орієнтуючись по карті, дорогами, які вели нас на захід, аж до смеркання. Але ще за дня ми переходили попри позиції нашої артилерії, яка вистрілювала останні набої, а після того гармаші псували гармати, викидали непотрібні речі і на конях від'їжджали на захід. Переходили ми біля одного складу, де була нагромаджена різна зброя: кулі, фаустпатрони. Ми дивувалися, що нам давали обмежену кількість патронів, а тут бачили таку купу цього добра. Мабуть щоб це добро не дісталося ворогові, хтось з одного боку підпалив будинок і ми чимшвидше проходили далі, щоб не бути пораненими вибухами амуніції, які могли настати.
Ми йшли не дуже швидко, але все-таки мусіли поспішати, бо знали, що наші піоніри збудували для нас міст для переходу через річку Мур, який мали висадити в повітря наступного дня в обід, або навіть швидше, якби туди підійшли большевики. Коли почало смеркати, ми трошки сповільнювали хід, а деякі зі стрільців, може й з намови, хотіли залишитися і здатися ворогові. Ми зверталися до їхнього розуму, вказуючи на небезпеку большевицького полону, згадуючи про їхні звірства над тими людьми, які їм повірили. Тому хоч-не-хоч вони перемагали свою втому і йшли далі. Десь показався хорунжий Мотика (а це був кремезний хлопець) і тим, що вагалися в ході, давав ногами гака, як це роблять футболісти, щоб хтось падав, але при цьому він таких підтримував і пропихав вперед, щоб швидше йшли. Тому ніхто не залишився позаду і всі йшли далі.