Бо війна війною... Спомини
- Автор: Овад Ярослав
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Бо війна війною... Спомини». Краткое содержание книги:
Автор книги був в одній з перших груп добровольців. Після початкового рекрутського вишколу в Гайделягрі в січні 1944 року був призначений до складу сотні почесної варти на похороні віце-губернатора Галичини Оттона Бауера у Львові.
В лютому-березні 1944 — у бойовій групі Баєрсдорфа. Бувши в той час стрільцем, автор відмічає деякі речі, котрі могли лишитися поза увагою високих старшин.
Після короткого побуту в Нойгаммері та приділення до 29-го полку Дивізії, на початку квітня 1944 Овад виїхав на 3-місячний підстаршинський вишкіл в Ляуенбургу на Помор'ї. Після повернення до Нойгаммера, в липні 1944, на кілька днів перед виїздом Дивізії на фронт до Галичини, близько. 1.000 молодих українців-підстаршин, серед яких був і Ярослав Овад, заходами сотника Дмитра Палієва були виряджені на новий, старшинський вишкіл. Отже, Ярослав Овад опинився у славній Юнкершулє Брауншвайґ, яка перед тим сильно потерпіла і мусіла перенестися на схід, до Трескав біля Познані. Після 5 місяців у Позен-Трескав їде на новий вишкіл до ваффеншулє (школа зброї) в Лєшанах (Чехія). Отримавши ранг хорунжого в березні 1945, автор разом з товаришами повертається до Дивізії, яка в той час знаходилася у передових лініях Східного фронту, на австро-угорському кордоні.
Під час приїзду до Дивізії генерала Шандрука і складання присяги на вірність України автор перебував у фронтових лініях. А згодом прийшла звістка про смерть Гітлера, падіння Берліна і нарешті… капітуляцію. Далі був відступ Дивізії на Захід та англійський полон в Італії, звідки вийшов (власне, втік) на волю на початку квітня 1947 року.
Багато клопоту ми мали з совєтськими комісіями, які спочатку по-доброму закликали людей їхати «на родіну», а коли це їм не вдалося, то почали десятками переслухувати людей і зокрема намагалися відділити старшин, яких перевели до іншого табору. 15 липня вони заїхали до табору разом з англійською охороною, але їх освистали. Не знаю, як цей свист пояснювали собі англійці, бо в них під впливом американців це може означати щось зовсім протилежного, ніж в нас. У нас свист є знаком невдоволення, а не захоплення.
Було й таке, що совєти намагалися позбутися старшин, бо ті нібито впливали на стрільців і перешкоджали їхній роботі. Тоді стрільці замкнули браму і не допустили совєтів у табір. Вони повідомили англійцям, що в таборі «бунт» і опісля зразу прибув англійський генерал. Йому стрільці негайно відчинили браму, чемно вітаючись, пропустили в табір, показуючи, що в таборі жодного бунту немає. Одного разу, коли совєтські офіцери зайшли в табір займатись своєю пропаґандою, то наші хлопці перевернули вгору колесами їхнє авто. Все-таки, помимо нашого опору, большевикам вдалося намовити до виїзду «на родіну» кілька сотень людей. Це виглядає дуже дивним, бо всім відомі були звірства большевиків, які вони робили від 1939 року, щоб винищити в Галичині заможних українських селян, інтеліґенцію, а решту людей перетворити на державних рабів, на залежну від усього бідноту, яка буде вірити, що так і має бути та буде вихваляти совєтську конституцію.
Це були неспокійні часи, бо ми все-таки побоювалися, що англійці можуть зробити з нами те саме, що з козаками, не дивлячись на їхній опір. Ще 4 червня нас автами перевезли в табір «5Ц» в Беллярії, де всі ці випадки з большевиками відбувалися. Помимо того, що нас дуже погано годували, в наших стрільців знайшлися сили, щоб це все перебути і пережити та з Божою допомогою дійти до наміченої мети.
Нам видавали кекси і то такі малі, що за додаткового кекса люди могли «і рідного батька продати». Деякі вимінювали кекси на тютюн та інші речі. Були й такі, що готові були з'їсти живу мишу чи щось інше, щоб виграти заклад на кекс. В таборі я вперше побачив живого скорпіона, якого зловили стрільці. Коли він зрозумів, що в нього немає виходу і він не зможе вирватися на свободу, то почав сам себе колоти отруйним хвостом. Він загинув, але дав приклад для роздумів багатьом нашим людям, як себе повести у безвихідній ситуації.
Так ми сиділи, большевики забавляли нас своїми репатріяціями, збірки були двічі на день, а трубка нам грала щоденно по три рази. Але 17–18 жовтня 1945 року нас перевезли в табір Ріміні. Це був зимовий табір, де ми перебували аж до втечі або виїзду в Англію у травні 1947 року. Тут ми застали вже все готове до нашого довшого побуту. Стояли великі подвійні шатра.
Розгорнулося повне табірне життя на цілу пару. Тут ми побудували дві церкви: католицьку та православну, театр — шедевр барокової архітектури, лазні, холодні душі, пошту та багато чого іншого. Стрільці мешкали в шатрах, а всі адміністраційні приміщення знаходились в бляшаних напівбочках-бараках.
Як тільки стемніло, то під відкритим небом нам показували фільми. Відбувалися різні курси (серед них і дяківські), існувала ґімназія. Для заспокоєння духовних потреб було декілька наших капеланів, а також часто приїжджали отці з Риму. Завітав до нас Кир Іван Бучко, з Америки та Канади приїхали д-р В. Галан, д-р В. Кушнір, сот. Богдан Панчук, канадський посол д-р А. Глинка з дружиною. Щоденно відбувалися Служби Божі. Особливо урочисто відбувалися свята Різдва, Воскресіння Христового та національних свят: 22 січня, Крут, Базару, Апелю Полеглим.
Особливо весело святкували обливаний понеділок. Хлопці бігали поміж шатрами з відрами води і щедро поливали один другого. До цього видовища з великим зацікавленням приглядався англійський вартовий з своєї вежі. Він відклав кріс, тішився та плескав в долоні немов дитина, коли хтось когось обливав. Стрільці вирішили і його зробити учасником свята. Підкралися під вежу і вихлюпнули на нього повне відро води. В один момент він став немов мокра курка, але тим не дуже журився, бо під гарячим італійським сонцем його однострій швидко висох.
Спочатку, після нашого перевезення до Ріміні, я часто заходив у стрілецькі шатра, щоб знати, як живуть стрільці і які потреби мають. В одному шатрі були самі львів'яни, які розмовляли між собою львівським жарґоном. Були це Рибак, Солодкий та Кордюк. Одного разу, коли я йшов попри їх шатро, а вони перед тим отримали якийсь додаток, то запросили мене на чарку. Випили ми одній, другій та третій і з якихось причин вони стали між собою сваритись. Дійшло до того, що один з них витягнув складаний ніж і обіцяв другому «скроїти камізельку». Я довго не чекав і швидко забрався від них, щоб не бути свідком п'яної бійки і не мати згодом підстав для їхнього покарання.