Бо війна війною... Спомини
- Автор: Овад Ярослав
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Бо війна війною... Спомини». Краткое содержание книги:
Автор книги був в одній з перших груп добровольців. Після початкового рекрутського вишколу в Гайделягрі в січні 1944 року був призначений до складу сотні почесної варти на похороні віце-губернатора Галичини Оттона Бауера у Львові.
В лютому-березні 1944 — у бойовій групі Баєрсдорфа. Бувши в той час стрільцем, автор відмічає деякі речі, котрі могли лишитися поза увагою високих старшин.
Після короткого побуту в Нойгаммері та приділення до 29-го полку Дивізії, на початку квітня 1944 Овад виїхав на 3-місячний підстаршинський вишкіл в Ляуенбургу на Помор'ї. Після повернення до Нойгаммера, в липні 1944, на кілька днів перед виїздом Дивізії на фронт до Галичини, близько. 1.000 молодих українців-підстаршин, серед яких був і Ярослав Овад, заходами сотника Дмитра Палієва були виряджені на новий, старшинський вишкіл. Отже, Ярослав Овад опинився у славній Юнкершулє Брауншвайґ, яка перед тим сильно потерпіла і мусіла перенестися на схід, до Трескав біля Познані. Після 5 місяців у Позен-Трескав їде на новий вишкіл до ваффеншулє (школа зброї) в Лєшанах (Чехія). Отримавши ранг хорунжого в березні 1945, автор разом з товаришами повертається до Дивізії, яка в той час знаходилася у передових лініях Східного фронту, на австро-угорському кордоні.
Під час приїзду до Дивізії генерала Шандрука і складання присяги на вірність України автор перебував у фронтових лініях. А згодом прийшла звістка про смерть Гітлера, падіння Берліна і нарешті… капітуляцію. Далі був відступ Дивізії на Захід та англійський полон в Італії, звідки вийшов (власне, втік) на волю на початку квітня 1947 року.
Я сховав свій МП під речі, взяв з собою щось, щоб повитиратися, і пішов за 50 кроків до води. Там скинув з себе пояс та блузу, помив лице та шию, повитирався, вдягнувся і повернувся до воза. Перевіряю, чи є мій МП, а по ньому вже й слід застиг. Не знаю, хто це зробив, але видно, що знав, що йду митися. Вкрали разом з запасними магазинами. Махнув я на це рукою і так позбувся прикрости віддавати його англійцям.
Тим часом біля возів зчинився переполох, що совєти вже в Юденбурґу. Треба було знову втікати від них. Але куди? В гори на південь. Над'їхав якийсь ДКВ, схожий на фольксваґен, але більш квадратний. В ньому сиділи якісь вояки і я, тепер вже не маючи МП, мав вільні руки і тому схопився за авто. Їхав, лежачи животом на лівому болотнику (крилі над колесом). Аж тут з протилежного боку під'їхало авто, де знаходився Козак. Той запитав, куди я їду. Кажу, що большевики вже в Юденбурґу, але він в це не вірить, бо вони якраз туди їдуть. Я зістрибнув з авта і знову повернувся назад. На дорозі стояло вантажне авто. Якось ми його зремонтували, посідали і пробували їхати. Славний Юденбурґ за кілька кілометрів від нас, але знову повертаються звідти люди і кажуть, що на мості стоять большевики, а попри них іншою дорогою ніяк не можна перейти.
Дізнаємося, що перед містом є дорога через гори і деякі відділи будуть намагатись нею перейти і оминувши місто, дістатися до Шпітталь, а далі вже як вийде.
Перед тим, як ми далі вирушили в гори, кухар якоїсь сотні наварив макаронів з м'ясом. Ми були голодні і їли, аж вуха тряслися. Поївши та закуривши, вирушили в дорогу. Стрімкими дорогами тягнули бідні коні доверху навантажені вози всіляким добром. Люди йшли пішки попри вози і деколи підтримували вози, щоб їхали дорогою. Спочатку ми йшли лісом, але пізніше вийшли з нього на голі скелі. Далі було важко.
Лісом вздовж дороги плив гірський потічок. Не знаю чому, але мені дуже захотілося пити. Біля мене йшов штурман Климків, який що кілька кроків набирав воду до польової фляжки і ми тут же її випивали. Це тривало довший час, аж поки ми не вгамували спраги. Колона була досить довга. Десь на її початку один віз разом з кіньми полетів у пропасть. Бідні були ці коні, коли почули, що віз втратив рівновагу і тягне їх в провалля. Вони страшно іржали, аж поки не розбились до виступаючих скель.
Так з великими труднощами перейшли ці гори, а наступного дня прибули до місцевости, де вже була австрійська тимчасова поліція з червоно-біло-червоними пов'язками. Вони нас не чіпали і не перешкоджали нашому проїздові. Ми зайшли до однієї хати і на стіні побачили карту цієї околиці. Тут ми точніше зорієнтувались, де ми знаходимося і якою дорогою йти далі до Шпітталя. Ми питали в них, чи можуть нам дати цю карту, але щоб не входити в суперечки з австрійцями, я вирішив перемалювати цю частину, яка була нам потрібною для дальшого маршу.
Було це в маленькому присілку Ґефт, з якого опісля ми переходили через села Ґітенберґ, Ґоттарінґ, Цвішенвессерн, Зільбереґ, Альтгофен, Штрасбурґ, Цвайніц, Гурк, Кляйн Кледніц і не вступаючи до Фельдкірхен пішли до Ґнесау. На цьому мій «скеч» завершився. За картою ми мусіли йти на Патерґассен, Патерґ, Бад, Кяйнкірхгайм, Редентгейн, Дебріях, Деллях, Мільштадт і Зеєбоден. Після того мав бути Шпітталь над Дравою.
До цього часу ми йшли без пригод, але в одній з цих місцевостей, коли ми переходили через ліси, хтось з нової австрійської міліції кинув ручну ґранату, яка поранила в руку шарфірера Маєра. Руку перев'язали санітари і пішли далі. Десь перед Шпітталем, мабуть в Мільштадті, ми побачили якийсь залишений табір, оточений колючим дротом та пустими бараками для людей. Тут було повно соломи та панував якийсь дивний сморід. Ми чимшвидше вийшли з нього, поки хтось не замкнув брами. Розташувались на нічліг у чистому полі. Недалеко плила ріка Драва з швидкою та холодною течією. Навколо нас стояли високі засніжені гори. Мабуть це були так звані Доломіти. Помимо крижаної води, ми все-таки сполоснули з себе дорожню пилюку. Я знайшов якийсь пістолет і з розмаху кинув у річку.
З нами були наші троси. В одному з них був стрілець Лялька, якому я, ще будучи під замком, передав свої штани, куплені у Бреслау перед виїздом на фронт. Причиною було те, що мої чоботи мали шкіряні підошви, які дуже ковзалися на горбах біля замку. Тому я віддав їх до тросу, а собі взяв звичайні «кайльгозе» як і всі стрільці. А ще до того вище черевиків в кістці я намотав короткі обмотки, що тримали мої ноги стійкіше, а зольнеґлі не давали ховзатися. Я й забув про ці штани і чоботи, але нагадав собі аж тепер, коли його побачив.