Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]

4

Зозуля доїхав трамваєм до бульвару Гагаріна, пройшовши пішки кілька кварталів,і нарешті побачив будинок, де мешкав Кріт. П’ятиповерховий, не дуже зручний, з низькими стелями, але обсаджений фруктовими й декоративними деревами — аж до п’ятого поверху цегляною стіною завився справжній виноград: чорні достиглі грона звисали з ліз.

Зозуля подумав, як гарно жити тим, чий балкон на третьому поверсі: сиди, грійся на сонці, їж солодкі ягоди. Можливо, це балкон самого Юхима Сидоровича, адже мешкає саме в цьому під’їзді. Швидко підрахував: ні, восьма квартира на другому поверсі і з протилежного боку під’їзду. Все одно гарно, над вікнами квартири схилилися яблуневі віти, і до великих жовтуватих плодів можна вільно дотягнутися.

На лавці біля під’їзду сиділа бабця в старомодному чорному оксамитовому жакеті, — вона вже звернула увагу на Зозулю, зиркала цікаво, і лейтенант підсів до неї.

— Гарна погода, — сказав, щоб почати розмову.

Певно, цей далекоглядний дипломатичний хід був зайвий, бабця давно вже скучила за товариством, бо повернулася до Зозулі й ствердила категорично:

— Оце скільки живу, не пам’ятаю такої осені, мілай. — Вона сказала «мілай» так, як кажуть, мабуть, десь на Вологодщині, але Зозуля подумав, що там, либонь, не носять таких оксамитових жакетів, зрештою, це його не обходило — бабця була говірка, і лейтенант подумав, що легко витягне з неї потрібну інформацію.

А вона вела далі:

— Не пам’ятаю, і не заперечуй, мілай, така тепла осінь і на сто років не випадає, на моїй пам’яті не було, а якщо вже я не пам’ятаю, то це точно. Кажуть, люди на пляж ходять, коли це бачили, щоб наприкінці вересня отаке?.. Глянь, виноград чорний, а не кожного року достигає, зеленим хлопчаки й обривають унизу.

Зозуля поправив комір сорочки. Справді спекотно, й комір змокрів.

— Давно тут живете? — запитав.

— Відколи будинок поставили, то й живу, мілай. Дали синові квартиру, десять років минуло, он бачиш, які дерева виросли, а самі садили, щоб польза людям була й краса також. Живемо не тужимо, яблука жуємо, мілай, — і в місті земля не гуляє. Й не повинна гуляти, бо польза людям всюди мусить бути, хоча б маленька.

— Точно, — схвалив Зозуля, — без пользи яке життя!

— Отож! — Бабуся ледь не підскочила на лавці. — Мені вже скоро вісімдесят, а як без пользи? Кажу своїм, для чого правнуків до дитячого саду, я ще витягну, вас виходила, чому б їх не доглянути, польза й мені, й дітям, а вони?.. Відпочивайте, мамо, а який відпочинок? Там уже відпочиватимемо… — показала на небо рукою.

— Ви, бабцю, певно, всюди встигаєте? — ніби між іншим, поцікавився Зозуля. — Обід уже зварили й нудитесь?

— І не кажи, мілай. Ото вискочила без пользи, сиджу й думаю, що ж робити? Квартиру прибрала, борщ готовий, скоро Василівна прийде, погомонимо трохи…