Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]

— Кров, — мовив упевнено. — Цей тип, розмахнувшись, зачепився за цвях і подряпався. До того ж розірвав сорочку. Оранжевого кольору.

— Нитка?.. — занетерпеливився Дробаха. — І ви вважаєте?..

Хаблак, не відповідаючи, взяв зі столу, де лежали різні інструменти, кліщі й витягнув цвях. Загорнув у папірець, передав оперативникові. Лише після цього вийшов до саду й показав Дробасі ниточку на аркуші білого паперу.

Слідчий схвильовано протер окуляри, надів їх і почав уважно розглядати нитку.

— Оранжева, — мовив так, наче зробив велике відкриття. — Оранжева бавовняна нитка.

Хаблак повернувся до комори. Став біля дверей, взяв у Дробахи палицю. Розмахнувся сильно, удав, що б’є, і ледь не зачепився за одвірок.

Дробаха засміявся умиротворено.

— Точно, — констатував, — він мусив зачепитися за цвях, все ж наслідив, падлюка, і ми вже маємо нитку.

— Маємо, — погодився Хаблак. — У прямому й переносному смислі.

Повернувся старшина з собакою. Як і гадав Хаблак, пес довів тільки до причалу, але поводився, наче спіймав злочинця, — гордовито махав хвостом і зазирав старшині у вічі, чекав похвали, зрештою, він виконав свій обов’язок, а те, що люди вигадали річковий трамвай, його вже не обходило.

Дробаха з Хаблаком розташувалися за літнім столом під яблунею, почали розпитувати сусідку та ще одного садівника, котрий мешкав навпроти, — його запросили як понятого. Виявилось, сусідка приїхала до саду вчора ввечері, вирішила ночувати тут, бо наступного дня мала відгул і хотіла попорпатися на городі з самісінького ранку. З тіткою Ситника вона працювала на одному заводі, разом одержували ділянки, будувалися, садили дерева, Олег приїжджав сюди досить часто, допомагав тітці, іноді привозив із собою компанії — дівчат і хлопців, які щось робили в саду, купалися й танцювали, — що поробиш, молодь…

Ситникова тітка якраз два тижні тому одержала відпустку й поїхала по безкоштовній путівці до Ялти, ключ від дому лишила Олегові — і ось треба, щоб сталося таке нещастя.

— Олег бував на дачі після від’їзду тітки? — запитав Хаблак.

— Раз чи два. Так, двічі, і останній раз із дівчиною.

— Знаєте її?

Жінка енергійно захитала головою.

— Вперше побачила. Вродлива, висока й молода, навіть дуже вродлива. Видна така, волосся каштанове й зачіска висока.

— Коли приїжджали?

— На тому тижні, у ту середу чи вівторок. Так, у вівторок, я через день працюю й того дня була вільна.

— Могли б упізнати ту дівчину? — запитав Дробаха. Він сидів у своїй улюбленій позі, склавши руки на череві й ворушачи великими пальцями. А над самісінькою головою в нього звисали стиглі червоні яблука.

Лише тепер Хаблак згадав, що фактично не снідав, до смерті захотілося яблук, та рвати не насмілився, хоч стиглі плоди й всипали землю під деревами. Проковтнув слину й одвернувся.

— Звичайно, впізнала б, — ствердила жінка.

— А більше ніхто сюди не приходив?

— Ні, не бачила.

— А ви не помічали? — звернувся Хаблак до сусіда.