Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Як тільки остання траса відлетіла в далечінь, лейтенант підвівся і з радістю впевнився, що нога слухається. Пригнувшись на лижах, він знову помчав у ніч, — з усієї сили далі від цього хутора, обстрілу і зрадливого гавкання собак. Добре, що пориви вітру зі снігом усе-таки ховали їх навіть у підсвіченому нічному просторі, і він проскочив ще метрів сто. Хутора вже зовсім не було видно, фари, помиготівши здалека, якось потьмяніли, та як і до того світили в їхній бік. Нова черга прошила пітьму ззаду, але напрямок її відхилився далеко в поле.
Здається, вони вирвалися з найбільш небезпечної зони. Лейтенант похопився, що відірвався од своїх, оглянувся. Позаду хтось вовтузився в пітьмі, але не доганяв, а нагинався — мабуть, вони загубили його лижню. Тоді він, стримуючи лижі, присів, тихенько покликав бійця і повільніше попростував у темряву, геть од цього хутора.
Незабаром він натрапив на якісь кущі чи узлісок і став: треба було зібрати бійців. Нога боліла дуже, але біль той був поки що терпимий, напевно, куля зачепила тільки м'якуш. Хутір мовчав. Зовсім близько темніли голі, засипані снігом чагарі, в яких то там, то сям чорніли молоді ялини — на випадок чого, за ними можна сховатися. Очікуючи своїх, Івановський не переставав дивуватися пильності німців. Хоча, здається, видав його собака. Дурна тварина, хіба вона знала, на кого валувала. Зрештою, було б гірше, якби він своєчасно не повернув од хутора. Все ж вони оминули його, хоча й не так далеко, щоб їх не помітили. Лейтенант відчув, як біль у нозі посилюється, в холоші зовсім змокріло, змокла навіть онуча в чоботі, треба б перев'язати рану. Але він мовчав і не ворушився, — чекав, коли надійде група.
Першим із темряви несподівано виринув Судник, потім з'явилася худорлява постать Пивоварова, трохи пізніше, пригинаючись і розмашисто працюючи палицями, примчали із завії ще двоє. Всі зупинялися біля командира і насторожено позирали назад. Поривчастий вітер крутив у повітрі сніжною крупою, обсипаючи нею лижі, маскхалати, обличчя бійців.
— Кого ще немає? — тихо запитав лейтенант.
— Хакімова нема, — відповів Лукашов, не обертаючись. Усі вдивлялися в напрямку злощасного хутора.
— Сволота! І як вони почули? Наче так тихо йшли! — обурився Краснокутський.
— Ото ще біда — собаки! Добре — німецькі, а коли наші?
— Під німцем усі собаки німецькі. Тут вони нам не товариші.
Лейтенант ледве стояв, розслабивши поранену ногу, і мовчав. Він усе більше хмурнів, усвідомлюючи своє становище і тривожачись, що довго немає Хакімова. Зрозуміло, що ця затримка дорого їм обійдеться, однак і лишити бійця він не міг. Після недовгої паузи лейтенант запитав у Лукашова:
— Де він зник? Як лежали чи потім?
— Як лежали — був. А після не помітив.
— Іди й шукай. Ми зачекаємо.
Лукашов мовчки подався у завію, а лейтенант постояв трохи і повернув у чагарник за молоді, обсипані снігом ялини.
Тут крутило, ніби в аеродинамічній трубі — хмари снігу вихрили в повітрі, з усіх боків задував вітер. Умостившись за ялиною, Івановський розсмикнув тасьомки маскхалата, розстебнув штани. Холодні руки одразу відчули загуслу кров, він розідрав цупку обгортку індивідуального пакета і туго перев'язав ногу вище коліна. Було таки боляче, але він стерпів, притамував зітхання і швидко вдягнувся. Снігом старанно витер руки, щоб ніхто не знав про його поранення, це зараз ні до чого. Тим паче, що рана легка, як-небудь перетерпить.
Гірше буде, коли не знайдуть Хакімова.
Чорт знає, як недоладно все виходить, самі невдачі. Пригадалася народна прикмета, що справа з невдалим початком має ще гірший кінець. У нього початок аж надто невдалий. Який же буде кінець?
Сівши на снігу, бійці терпляче ждали, стискаючи в руках забинтовані стволи зброї. Він так само зачекав трохи, а потім вийняв годинника. Той справно, наче нічого не сталося, робив своє діло, показував пів на другу. Минула половина ночі. Немало відмахали й вони, та кілометрів з двадцять ще лишилось. Якщо тільки вони не відхилилися од маршруту. Закрутившись під цим обстрілом, ні про який маршрут він, звичайно, не думав, і зараз потрібно виправляти становище.
Івановський зорієнтував компас. Візир, установлений на двісті десять градусів, показував у чагарі. У темряві заметільної ночі, хоч в око стрель, не видно нічого, і він подумав, що доведеться, мабуть, іти крізь зарості. Інакше можна зовсім заблудитись. Або потрапити в лапи до німців.
— Тихо!
Із темряви долинув чийсь кволий невиразний голос. Краснокутський став на лижі і, пригнувшись, ковзнув у той бік. Хвилину звідти нічого не було чути, а потім щось майнуло в темряві й заворушилося, біле й незграбне. За хвилину Лукашов і Краснокутський, зігнувшись, волоком притягли Хакімова і тут же впали колінами в сніг. Лукашов, стомлено дихаючи, сказав: