Сутінки

— То чим же допомогти? — питав стомлений Юрій Іванович. — Хочеш, поїдеш до Італії, до Ватикану? Чи — ще куди? Ти скажи, я все зроблю… Бо ми геть виснажені, не відаємо, що й робити!..

— Дайте мені спокій… Як Бог почує мої молитви, то й дасть просвітління, і я побачу новий шлях, і піду ним… Лише Він може мене врятувати… І — вас… — Вона посміхалася, напружено і з надією.

На роботі Динера перевелася у бібліотеку, бо не могла вчити студентів того, у що сама не вірила, і майже цілими днями сиділа за книжками, читаючи, а потім застигала, вглядаючись у нікуди. Дома завмирала, сидячи біля вікна, що виходило на дахи Лаври, замислено дивилася на краєвид, а з її очей котилися сльози.

Останнім часом сильно схудла, на напівпрозорому обличчі залишилися лише великі, повні смутку очі, що світилися глибоким внутрішнім болем; своє пухнасте волосся стала гладенько зачісувати, стягуючи у вузлик на потилиці і зовсім забула про косметику й дороге вбрання.

Господарство вдома вела Ліляна Семенівна, вона ж опікувалася онукою, яка закінчувала школу, а Юрій Іванович планував, куди Марина піде вчитися далі.

І все гойдалося у стані непевної рівноваги, погрожуючи чи то стабілізуватися, чи геть піти шкереберть…

У сьогоднішній політиці, як і у вчорашній, не можна нічого придумати чи винайти, чого б не було раніше, причому було вже багато і багато — незчисленну кількість! — разів. Незначною мірою змінюючись у формах, від гомерівської Греції до нашого сьогодення, явища залишаються абсолютно ідентичними в суті: вбивства, підкупи, залякування, шантаж, популізм, національна ідея, чорний піар, насильство, викрадення, брутальна брехня, цинізм, зрощення влади з криміналом, постійна психологічна обробка тих, кого сьогодні модно звати «пересічними громадянами», а в більш далекі часи іменували «плебеї» і «бидло».

Головним був, є і назавжди залишиться простий і зрозумілий Перший закон політики: «Роз’єднуй і володарюй». І згідно з цим законом, підбурюються люди і цілі народи, що їх політики весь час розділяють: на патріотів і космополітів, арійців і нацменів, віруючих і безбожників, брюнетів і блондинів, какаючих на унітазі і навпочіпки, східних і західних, біло-блакитних і помаранчевих, україномовних і російськомовних, косооких і лупатих. При цьому владі абсолютно фіолетово, хто є хто і що кому треба. Головне для влади — бути самій. Завжди і над усіма.

І вирячивши очі від власної вищості, юрби ідуть стінкою: арійці на брюнетів, патріоти на нацменів, віруючі — на какаючих навпочіпки. Бо тут спрацьовує вже Другий закон політики: «У юрби багато голів, але мало мозку». І завжди перемагає та частина влади, юрба якої більша. Інша річ — як надовго вона перемагає.