Дохристиянські вірування українського народу
- Автор: Огиенко Иван Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Дохристиянські вірування українського народу». Краткое содержание книги:
У праці митрополита Іларіона (Огієнка) він розглядає давні українські традиційні вірування, з якими християнські священники часто стикалися. І хоч розглядає це все через призму свого релігійного світогляду, але любов до свого народу заставляє його з приязню і цікавістю вивчати віру предків.
Відьма і всяка інша зла сила не може зіпсути скотину, яка побувала в Юрієвій росі. Деякі зілля, зібрані на Юрія, дуже цілющі.
Юрій їздить на білому коні ввесь у білому вбранні, звичайно в супроводі трьох псів-вовків. В нашому заговорі говориться про Юрія: «їхав Юрій на білому коні, білі губи, білі зуби, сам білий, в біле одягся, білим підперезався».[214] Юрій виїзджує найсильніших коней.
Увечері під Юрія гуцули палять рясно вогні, — це «Юрика палити». На Юр'я в багатьох місцях України служать Молебні, кроплять череду освяченою водою і йдуть на поля з корогвами.
З бігом часу Юрій став найпопулярнішим Святим у всій Европі, а також і в слов'ян. Легенда про нього відома в римлян уже в IV–V віках. Як Юрій поширений в Европі, вказує хоча б те, що на Заході відомо понад 190 топографічних назов на його честь.
Велес був «скотій бог», охоронець череди, але в цьому його потроху замінив Юрій, а також Св. Власій, що святкується 11 лютого.
Усі обряди на Юрія мають головно скотарский характер. Молодь іде на поле з піснями, хороводами та танцями, а старші йдуть хресним ходом. Уся худоба окроплюється свяченою водою; по церемоніях справляється громадський обід. Як знаємо, цаш письменник XVII віку Іван Вишенський гостро виступав проти цього ходження на поле на Юр'я, і накликав знищити цей «празник диявольський на по ле ізшедших сатані офіру танцями і скоками чи нити».
На передодні Юр'я, 22 квітня, по деяких місцевостях України справляється цікавий стародавній обряд «ляля». Хв. Вовк описує його так (Студії 185): «Дівчата обірають найкращу поміж себе, лялю, прикрашують її шию, груди, руки й ноги різними зіллями, а на голову кладуть вінка з квітів. Убравши так, лялю садовлять на дернову лавку, куди ставлять також глечик молока, сир, масло тощо, а до ніг кладуть кілька вінків з свіжого зілля. Потім навкруги лялі починають коловий танок і співають пісні. Нарешті всі частуються, а ляля роздає вінки всім присутнім. Де-не-де ці вінки несуть до води, ставлять на них запалені свічки та пускають їх за водою». На Волині ці вінки ховаються до другої весни.
6. Великдень
Великдень тісно зв'язаний з весняними Святами, — це головне весняне Свято. Кожна родина дуже пильно до нього готується ввесь Страсний Тиждень. Уже Вербна субота й неділя — підготова до великого Свята. В Вербну суботу (чи в неділю) зносять до Церкви на Освячення молоду вербу, а потім б'ються нею, приговорюючи: «Верба б'є, не я б'ю, за тиждень Великдень, недалечке червоне яєчко». В Іпат. Літоп. під 1148 роком уже згадується Вербна неділя, як календарне означення: «В то время уже бисть тепло, бяшеть бо уже Вербної неділі» (ст. 260). У Страсний четвер увечері вертаються до дому з Церкви з запаленими страсними свічками, які дуже помічні на всяку нечисту силу. До цього четверга всі грубші роботи біля хати мусять бути покінчені, а сама хата прибрана, бо це — Чистий Четвер. Починаючи з п'ятниці, замовкають дзвони, — калатають, за давнім звичаєм, тільки довбеньками в суху дошку («било»), розносячи похоронний сум.
В саму Великодню ніч парубки та чоловіки розкладають біля Церкви великий вогонь, а як святять паски, то стріляють. Сходячи на Великдень, сонце грає, — танцює й міниться. Того дня, як Христос Воскрес, сонце з радости не заходило, і день був великим, тому й назва Великдень. На Великдень освячується стародавня християнська їжа: паска, порося, ковбаси, крашанки, сир, що так уразили Цар-городського Патріярха Єремію II, і він 1591-го року виступив з окремим Посланням проти того, і видрукував його в Львівській Братській друкарні.
На Великдень цілий день гудуть дзвони, і дзвонять не тільки діти, але й дорослі, бо хто на Великдень подзвонить у дзвони, у того врожай буде великий, особливо гречки. Уся нечисть найбільше боїться великодніх дзвонів, і розбігається в страху далеко по нетрах та прірвах.
А дівчата біля Церкви співають веснянки й виводять весняні хороводи; ці особливі веснянки звуться в Галичині «г а ї л к а м й». Веснянки співають і ввесь Світлий тиждень.[215]
Червоне яєчко — ознака радості взагалі, а великодньої зосібна. Про нього багато різних оповідань, у більшості легендарних.
Але «Книга Старчества» — дуже стародавня — подає оповідання великого Отця Івана Дамаскина (777 р.) «О Велиці Дні», яке було дуже поширене по нашій давній літературі. Ось воно:
«Яйце уподоблюється всій тварі: скорлупа як Небо, плівка — як хмари, білок — як води, жовток — як земля, а вогкість посеред яйця — як у світі гріх. Господь наш Ісус Христос, коли воскрес із мертвих, всю твар відновив своєю кров'ю, як яйцями прикрасив, а вогкість духовную висушив, як яйця згустив.
На Воскресення Господнє один одного цілуємо з червоним яйцем, і проказуємо, один: «Христос Воскрес!» другий: «Воістину Творець Неба і землі і всього світу воскрес із мертвих!»
«Христос Бог наш яйцями дав образа на заплямування жидів».
Це ідеологічне християнське значення великодньої крашанки, яке подав великий богослов Іван Дамаскин (673–777).
Великдень, цебто Воскресення Христове, врочисто святкується, але до цього святкування здавна увійшли й поганські.звичаї. Ще Карфагенський Собор 318-го року виступив проти непотрібного в цьому святкувані. Своїм 68 Правилом він наказує: «Поганських звичаїв не чинити, а саме: на дошках не скакати, і на гойдалках не гойдатися, і яйцями не качати і не бити, і грохотання (реготання) не чинити. А коли хто не послухає цього, нехай буде заборонений 5 років, 140 поклонів на день і 280 Молитов».[216]
Великодня гра крашанками: «На вбитки» — чиє яйце міцніше, і «качати яйцями» позосталося й до наших днів. Воно ще дохристиянське весіннє.
Увесь Великодній тиждень зветься Світлим.
7. Волочільний і обливаний понеділок
Світлий понеділок — це волочільний понеділок, бо люди «волочаться» зо свяченим з хати до хати й вітають один одного, обмінюючись «дорою» (свяченою паскою) та писанками, проти чого виступав іще Іван Вишенський у XVII столітті.[217]
Цей же понеділок зветься ще обливаним, бо парубки обливають дівчат, як я розповідав про це вище (ст. 48). Звичайно обливають тільки «своїх» дівчат, чужої ж жінки обливати не вільно. Воду ллють на одіж, а то й на голову, а дівчина дає крашанку, або обоє обмінюються ними. Вдавнину був іще звичай кидати людину в воду, як жертву на добрий врожай. Про це давній рукопис XVI віку розповідає: «Нікоториї криницам, озером за обфитость урожаю приносили, а часом на офіру і людей топили, що й тепер по нікоторих сторонах безрозумнії чинять под час знаменитого праздника Воскресенія Христова. Зобравшися молодії обоєго полу, і взявши человіка, вкидають у воду, і трафляеть, за споряженьєм тих богов, то єсть бісов, іж вкинений в воду албо о дерево, албо о камень розбивається, албо утопаєть».[218]
За царя Петра І (і 1725) церковними справами керував українець Архиєпископ Феофан Прокопович, і цс він склав «Духовний Регламент» 1727-го року, в якому кинув заборону на багато які стародавні звичаї, а про багато з них Петро І видавав ше й окремі свої накази. Так, 21 квітня. 1721-го року він видав заборону і про звичай обливатися водою, Він (звичайно, це Арх. Феофан) писав: «У російському государстві по городах і по селах невіжди чинять негютребство, а саме: коли хто не буває за всього Світлого Тижня Великодня на Утрені, того обливають водою і в річках та в озерах купають. І хоч простий народ робить собі це ніби на святкову забаву, а проте від тієї марнотної забави чиниться шкода не тільки здоров'ю, але й людському життю. Бо цим нерозумним купанням на глибокому часом топлять і вбивають людей, а сонних і п'яних наглим облиттям й ума позбавляють».[219]
[214]
Ефименко: Сборник малорусских заклинаній, ст. 29.
[215]
Великдень на Поділлі описав Ан. Свидницький: Великдень у подолян, «Основа» 1861 р. кн. 10–12.
[216]
І вияснення ідеології крашанки, і 68-ий Карфагенський Канон подаю із збірника XVIII ст. з мого Архіву. Цього Канона в офіційній Книзі Правил не подається.
[217]
Церковні звичаї на Великдень першим докладно запп-саг, французькою мовою знаменитий інж. Боплан у своїй праці про Україну 1650 р.
[218]
«Чтенія в Общ. Нест. лтуг.», Київ, т. II. ст. 43.
[219]
Е. Поселянин: Русскіе подвижники XVIII вѣка, Спб. 1905 р. ст. 21.