Гола економіка. Викриття нудної науки

Білл Бредлі виступав проти субсидії на етанол протягом трьох термінів перебування сенатором від штату Нью-Джерсі (не дуже важливий відносно вирощування зерна штат). Дійсно, деякі його найважливіші досягнення як сенатора стосувалися очистки податкового кодексу від субсидій та обхідних шляхів, що загалом приносять більше шкоди, ніж користі. Однак коли Білл Бредлі прибув до Айови як кандидат від Демократичної партії далекого 1992 року, він «поговорив з деякими фермерами» й раптом виявив у своєму серці прагнення підтримати зниження податку для етанолу. Коротше, він зрозумів, що етанол є дуже важливим для виборців Айови, а Айова має вирішальне значення для президентських перегонів. Відтоді кожний основний кандидат у президенти підтримував субсидії для етанолу за винятком одного — Джона МакКейна. До його честі, сенатор МакКейн узагалі виступив проти субсидій на етанол під час своїх президентських кампаній 2000 і 2008 років. Хоча «відверта мова» сенатора МакКейна викликає захоплення, згадаймо одну важливу деталь: Джон МакКейн не є нині президентом Сполучених Штатів. Ним є Барак Обама — прихильник субсидій на етанол.

Етанол не належить до потужних особливих інтересів, що змушують нас підкорятися. Фермери складають лише 2—3 % населення, і ще менше з них вирощують зернові. Якби усунення вподобань з політичного процесу було справою грубої сили, тоді ті з нас, хто не може відрізнити телицю від бичка, мали б відганяти фермерів геть. Дійсно, американські виборці-правші могли б зібратися разом і вимагати зниження податків за рахунок виборців-шульг. І можна було б знайти свій спосіб упоратися з тими мохеровими фермерами. Однак цього не сталося.

Економісти висунули теорію політичної поведінки, яка краще пояснює те, що ми насправді спостерігаємо. Коли справа доходить до груп інтересів, вигідно бути малим. Ґері Бекер, той самий Нобелівський лауреат із Університету Чикаго, який так яскраво був представлений під час нашого обговорення людського капіталу, написав визначну роботу на початку 1980-х років, яка чудово ввібрала в себе те, що відомо як економіка регулювання. Базуючись на праці, що сягнула назад аж до докторської дисертації Мілтона Фрідмана, Бекер теоретизував, що за всіх інших рівних умов малі, добре організовані групи є найуспішнішими в політичному процесі. Чому? Бо витрати на отримання ними привілеїв від системи розподіляються на весь великий неорганізований сегмент населення.

Звернімося знову до етанолу. Вигоди від тих 7 мільярдів доларів податкових субсидій припадають на малу групу фермерів, приносячи кожному з них гарні прибутки. Водночас затрати розподіляються по решті 98 % населення, опускаючи етанол кудись нижче за засоби гігієни рота в нашому списку щоденних інтересів. Для мого плану, щоб виборці-шульги платили субсидії виборцям-правшам, справедливе протилежне. В Америці приблизно на одного шульгу припадає дев’ять правшів, тож якщо кожний правша отримуватиме від уряду вигоду, скажімо, в 100 доларів, кожний шульга муситиме платити 900 доларів, щоб профінансувати ці видатки. Ліворукі можуть сильно обуритися через свої податкові рахунки на 900 доларів, можливо, настільки, що це вийде на перший план у їхніх політичних поглядах, тоді як правші можуть помірно захоплюватися своєю стодоларовою субсидією. Фаховий політик, мабуть, покращив би перспективи своєї кар’єри, голосуючи за шульг.

Курйозний факт набуває більшого сенсу в світлі нашого обговорення: у країнах, де фермери становлять малу частку населення, як в Америці та Європі, уряди надають великі субсидії сільському господарству. Однак у країнах, де частка фермерів відносно велика, наприклад, у Китаї та Індії, субсидії йдуть іншим шляхом. Фермерів примушують продавати своє зерно за цінами нижче ринкових, щоб міські жителі могли купувати базові продукти задешево. У першому випадку фермери отримують політичні пільги, в другому — вони повинні платити за них. У логічну систему ці два приклади пов’язує те, що в обох випадках велика група субсидіює малу.