Гола економіка. Викриття нудної науки

Розділ 8

Влада організованих інтересів:

що економіка може нам розповісти про політику

Багато років тому я проводив відпустку з групою друзів. Єдиний нау­ковець на всю компанію, я був об’єктом помірного зацікавлення. Коли я пояснив, що вивчав публічну політику, один із моїх товаришів скептично запитав: «Якщо люди так багато знають про публічну політику, чому все так заплутано?» З одного боку, запитання було ідіотське: це все одно, що запитати: «Якщо ми знаємо стільки про медицину, чому люди увесь час продовжують помирати?» Можна завжди знайти розумні заперечення через десять років. (У той час я лише спромігся промурмотіти: «Ну, це так складно».) Я мав би вказати, що в галузі публічної політики, як і в медицині, ми досягли досить хороших успіхів. Американці мають краще здоров’я, стали багатші, більш освічені й менш уразливі для економічних бумів і криз, ніж будь-коли в історії, не згадуючи останнього економічного спаду.

І все ж це запитання мучило мене багато років, значною мірою тому, що за ним криється важливий момент: навіть якщо економісти досягають консенсусу щодо публічної політики, яка покращить наше життя, ці пропозиції розбиваються об цегляний мур політичної опозиції. Досконалим прикладом є міжнародна торгівля. Я не впевнений, що знаю хоч одного економіста, який би вважав, що міжнародна політика не є тим вирішальним чинником для добробуту і багатих, і бідних країн. Лиш одна мала проблема: це питання буквально викликає протести на вулицях. Навіть перед насильницькими антиглобалізаційними протестами, такими як у Сіетлі й Генуї, угоди про розширення торгівлі на зразок Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (NAFTA) викликали запеклі політичні баталії.

Водночас популістські закони проходять через Конгрес, викидаючи гроші на малі проекти, які не можна вважати такими, що сприяють національним інтересам. Протягом майже п’ятдесяти років федеральний бюджет містив статтю виплати грошей американським фермерам — виробникам мохеру. (Мохер виробляють із вовни ангорських кіз, і він є замінником шерсті.) Мохерова субсидія була введена 1955 року на вимогу збройних сил, щоб забезпечити достатнє постачання волокна для військової уніформи у разі війни. Не сперечатимуся з цього приводу. Однак військові перейшли на синтетичні тканини для своєї уніформи ще близько 1960 року. Уряд продовжує виплачувати великі гроші мохеровим фермерам протягом наступних тридцяти п’яти років. Мохерова субсидія фактично була скасована, коли стала втіленням популістської політики і була приречена через свою повну абсурдність.

Але потім, коли нашу увагу привернуло щось інше, вона повернулася. Закон про фермерство 2008 року містить положення про субсидії для виробників мохеру й шерсті для врожаю років з 2008 по 2012. Як це сталося?

Це сталося не тому, що мохерові фермери дуже впливові, добре забезпечені чи політично підковані. Жодне з цього не має до них ніякого стосунку. Насправді мала кількість мохерових фермерів — це перевага. Єдине, що мохерові фермери мають запропонувати, це те, що вони можуть отримувати великі урядові виплати, яких платники податків навіть не помітять. Припустімо, що є тисяча мохерових фермерів, кожний із яких отримує чек на 100 тисяч доларів від федерального уряду щовесни лиш за те, щоб вони були мохеровими фермерами. Ті фермери, які отримують цю субсидію, дуже дбають про неї — мабуть, більше, ніж про будь-яку іншу урядову політику. Водночас решта з нас, які платять лише центи додатково до податків, щоб запобігти необов’язковим поставкам мохеру, узагалі не цікавляться цим. Будь-який політик, що займається безпекою роботи, може вирахувати, що голосування за мохерову субсидію принесе значну підтримку від мохерових фермерів, і при цьому нічого не коштуватиме іншим виборцям. Елементарно в політичному сенсі.

Проблема в тому, що мохерові фермери — не єдина група, яка прагне отримати субсидії, зменшення податків, торговельний захист чи якусь іншу урядову політику, що принесе їм до кишені гроші. Дійсно, найспритніші політики можуть торгувати між собою прихильниками — якщо ви підтримаєте мохерових фермерів у моєму окрузі, я підтримаю Зал слави Бінго у вашому. Коли я був спічрайтером губернатора штату Мен, ми зазвичай називали бюджет штату різдвяною ялинкою. Кожний законодавець міг повісити одну-дві прикраси. Нині я живу в Іллінойсі, у П’ятому окрузі Конгресу, місце якого протягом десятиліть обіймав Дан Ростенковскі[170] (а після нього Рам Емануель). Ми, чиказьці, можемо їздити по місту і буквально тицяти пальцем у те, що збудував Рості. Коли Музею науки й промисловості потрібні були десятки мільйонів доларів для будівництва підземного паркінгу, Дан Ростенковскі знайшов федеральні фонди[171]. Чи повинні були платники податків із Сіетла чи сільського Вермонту заплатити за паркінг під музеєм у Чикаго? Звичайно, ні. Однак коли я взяв своїх дітей у минулі вихідні до музею під час сильного дощу, то був радий припаркуватися під дахом. Це допомагає пояснити, чому Дан Ростенковскі, недавно вийшовши з федеральної в’язниці, усе ще може зривати овації навстоячки на політичних мітингах у Чикаго.