Володар Світла

Одні кажуть, що Яма розплутав справу ще у велетенському пташнику, посеред пітьми й посліду. Другі — що він відтворив перебіг Кубериних думок трохи по тому за допомогою стрічок у Неозорому чертозі смерті. Хай там як, увійшовши в намет на рівнинах понад Ведрою, людину всередині він привітав на ім’я Сем. Той поклав руку на свою шаблю й повернувся обличчям до прибульця.

— Смерте, ти випереджаєш битву, — зауважив він.

— Дещо змінилося, — сказав Яма.

— Що саме?

— Позиція. Я прийшов сюди протистояти волі Небес.

— Як саме?

— Крицею. Вогнем. Кров’ю.

— Чому така зміна?

— На Небесах улаштовують розлучення. І зради. І ганьбу. Панія зайшла задалеко, і тепер я знаю причину, владарю Калкіне. Я не поділяю твого акселераціонізму, але й не відкидаю його. Для мене важить одне: це єдина сила у світі, що протистоїть Небесам. Розуміючи це, я приєднаюсь до тебе, якщо приймеш мій меч.

— Приймаю твій меч, владарю Ямо.

— І я здійму його на будь-кого з небесної орди, за винятком самого Брахми, проти якого я не стану.

— Згода.

— Тоді дозволь послужити твоїм візничим.

— Дозволив би, та не маю бойової колісниці.

— Я привіз її — дуже особливу. Довгенько я над нею працював, і вона досі не завершена. Але вистачить і такої. Проте мушу скласти її вночі, бо битва почнеться вже на світанку.

— Десь так я й думав. Ракаші попередили мене про маневри поблизу.

— Так, я бачив їх із повітря. Основний удар має бути з північного сходу, з рівнин. Боги прилучаться пізніше. Але, без сумніву, будуть атаки з усіх напрямків, зокрема й із низу річки.

— Річка під контролем. На дні там чекає Далісса Жеврійка. Як прийде час, вона збурить могутні хвилі, закип’ятить їх і вихлюпне з берегів.

— Я думав, із жеврійками покінчено!

— Так. Окрім неї. Вона — остання.

— Як я розумію, за нас битимуться ракаші?

— Так, і ще дехто...

— Хто саме?

— Я прийняв допомогу — тіла без тями, цілий безтямний полк — від владаря Нірріті.

Ямині очі звузилися, ніздрі — роздулися.

— Це не добре, Сіддгартхо. Рано чи пізно його доведеться знищити, і геть не добре бути в боргу перед кимось, як він.

— Знаю, Ямо, проте я у відчаї. Вони прибудуть цієї ночі...

— Якщо, Сіддгартхо, ми переможемо, повалимо Місто Небесне, зруйнуємо стару релігію, звільнимо людство для промислового поступу, опір усе одно буде. Тоді доведеться битися із самим Нірріті, який усі ці століття дожидався загибелі богів, і подолати його. Або так, або ж усе повториться знову — а Боги Міста, чинячи кривди, хоча б певні межі пристойності мають.

— Гадаю, він прийшов би нам на поміч і без запрошення.

— Так, але запросивши його — чи то пак приставши на його пропозицію, — ти йому завинив.

— Тоді мені доведеться давати раду цій ситуації, коли вона постане.

— Це, мабуть, політика. Але мені таке не до вподоби.

Сем налив їм солодкого й темного прагнійського вина.

— Думаю, Кубера буде радий тебе побачити, — сказав він, простягаючи келих.

— Що він поробляє? — спитав Яма, прийнявши вино й вихиливши його одним замахом.

— Муштрує війська, знайомить тутешню вчену братію з двигуном внутрішнього згоряння, — відказав Сем. — Навіть якщо ми програємо, декотрі можуть вижити й піти деінде.

— Щоб із цього була хоч якась користь, їм треба знати більше, ніж конструкцію двигуна...

— Він уже аж захрип від багатоденної балаканини, а писарі знай собі нотують — геологія, гірництво, металургія, нафтохімія...

— Було б у нас більше часу, я б допоміг. Хай там як, навіть якщо десять відсотків збережеться, і того може вистачити. Не завтра, не післязавтра, але...