Володар Світла

У високому блакитному палаці зі стрункими шпилями й філігранними брамами, куди світлим повітрям, присмачуючи відчуття жвавістю й приємністю, долинає дух солоних морських бризок і крики морської твароти, владар Нірріті Чорний бесідував із приведеним до нього чоловіком.

— Як тебе на ім’я, капітане? — спитав він.

— Олваґґа, владарю, — відказав мореплавець. — Чому ти вбив мою команду, а мене залишив жити?

— Бо хотів допитати тебе, капітане Олваґґо.

— Щодо чого?

— Щодо багатьох речей. Речей, які може знати старий морський вовк зі своїх мандрівок. Як там моя влада над південними морськими шляхами?

— Міцніша, ніж я думав, інакше мене б тут не було.

— Багато хто теж боїться поткнутися в море, чи не так?

— Так.

Нірріті перейшов до вікна з морським краєвидом. Повернувся до полоненого спиною. Трохи згодом заговорив знову:

— Я чув, буцімто наука на півночі сягнула далеко вперед після, хм... битви за Прагну.

— Я теж таке чував. Крім того, знаю, що це правда. Бачив парову машину. Друкарський верстат уже ввійшов у життя. Мертві буреплазячі ноги гальванізують струмом. Кують сталь ліпшого ґатунку. Перевинайшли мікроскоп і телескоп.

Нірріті знов обернувся до нього, і вони заходилися вивчати один одного.

Нірріті був щуплявий чоловічок із вогниками в очах, нещирою усмішкою, темним волоссям, яке втримував срібний обруч, кирпатим носом і очима під колір палацу. Носив чорне, був незасмаглий.

— Чому Боги Міста не покладуть цьому край?

— Гадаю, тому що послаблені, якщо саме це ти хочеш почути, владарю. Після Ведрійської катастрофи вони побоюються душити розвиток механіки ґвалтом. Подейкують також про внутрішню чвару в Місті — між напівбогами й рештками старших. Ну, а ще ж є та нова релігія. Люди вже не страшаться Небес так, як колись. Вони мають більше охоти захищатися, а тепер, коли вони ще й ліпше устатковані, боги мають менше охоти з ними зв’язуватися.

— Тоді Сем таки бере гору. Крізь роки, а долає їх.

— Так, Ренфрю. Гадаю, це правда.

Нірріті зиркнув на двох вартових обабіч Олваґґи.

— Залиште нас, — наказав він. Коли вони вийшли, повів далі: — Ти мене знаєш?

— Так, капелане. Я ж бо Ян Ольвеґґ, капітан «Зорі Індії».

— Ольвеґґ. Це видається певною мірою неможливим.

— Проте правда. Я дістав це — старезне вже — тіло того дня, коли Сем побив кармовладців у Магартсі. Я там був.

— Один із Перших, та ще й — о, так! — християнин!

— Зрідка — коли мені бракне індуїстських прокльонів.

Нірріті поклав йому руку на плече.

— Отже, саме твоє єство мусить боліти від блюзнірства, що його вони вчинили!

— Я від них не в захваті, а вони — від мене.

— Ще б пак. Але щодо Сема: він зробив те саме, примножив численні єресі, поховав істинне Слово ще глибше...

— Зброя, Ренфрю, — відказав Ольвеґґ. — Нічого більше. Я впевнений, що він хотів бути богом не сильніше, ніж ти чи я.

— Можливо. Але краще б він добрав іншої зброї. Якщо він переможе, їхні душі все одно пропадуть.

Ольвеґґ знизав плечима.

— Я, на відміну від тебе, не богослов...

— Але допоможеш мені? За віки я зібрав могутню силу. Маю людей, маю машини. Ти кажеш, наші вороги послаблені. Мої бездушні, народжені не від чоловіка й жінки, не знають страху. У мене є небесні гондоли — багато гондол. Я можу дістатися їхнього Міста на Полюсі. Можу зруйнувати їхні Храми тут у світі. Думаю, настав слушний час очистити світ від цієї мерзоти. Істинна віра має прийти знову! І то скоро! Це має бути скоро...