Володар Світла

— Бо не маю з ким посидіти несамотою. Чого прийшла сюди самотою?

— Бо не мала з ким поговорити — аж дотепер.

— Шукаєш поради чи бесіди?

— І того, й другого.

— Сідай.

— Дякую. Я налякана.

— А чи й голодна?

— Ні.

— З’їж фруктів, випий соми.

— Гаразд.

— Чого боїшся й чим можу помогти?

— Я бачила, як звідси виходив владар Яма...

— Так.

— Глянувши йому в обличчя, я усвідомила, що бог смерті існує, і що є сила, якої навіть боги можуть боятися...

— Яма сильний, і він мені друг. Смерть могутня й не друг нікому. Та обоє співіснують, і це дивно. Аґні теж сильний, а ще він — Вогонь. Аґні мені друг. Крішна міг би бути сильним, якби схотів. Але він цього ніколи не хоче. Зношує тіла з фантастичною швидкістю. П’є собі сому, грає музику й жінок. Ненавидить минуле й майбутнє. Він мені друг. Я — найменший із-поміж локапалів, і я не сильний. Хай би яке тіло я носив, воно швидко гладшає. Я своїм трьом друзям певніше за батька, ніж за брата. У них я ціную хміль і музику, кохання й вогонь — бо все це життєві речі, тож я можу любити своїх друзів хоч як людей, хоч як богів. Але Ямине друге «я» й мене лякає, Ратрі. Адже коли на ньому його Образ, він — вакуум, від якого цього бідного товстуна дрижаки беруть. Тоді він не друг нікому. Тож не бентежся, якщо боїшся мого друга. Тобі ж, богине ночі, відомо: коли бог стурбований, відповідний Образ поспішає його втішити — от як тепер, коли в цьому гніздечку сутеніє, хоч день іще далеко не скінчився. Знай же, що перестріла ти стурбованого Яму.

— Він повернувся досить несподівано.

— Так.

— Чи можу спитати, чому?

— На жаль, це конфіденційна річ.

— Чи має вона стосунок до Брахми?

— А чого питаєш?

— Гадаю, Брахма мертвий. Боюся, Яму викликано знайти його вбивцю. Боюся, він знайде мене, хай навіть я й на ціле століття огорну Небеса ніччю. Він мене знайде, а вакуум мені нестерпний.

— Що ти знаєш про це буцім убивство?

— Гадаю, я була або остання, хто бачив Брахму живим, або перша, хто бачив його мертвим, — залежно від того, що означало його посмикування.

— За яких обставин це трапилося?

— Учора рано-вранці я пішла до його Павільйону заступитися перед ним за владарку Парваті, щоб він її помилував і дозволив повернутися. Мені сказали шукати його в Саду радощів — туди я й перейшла...

— Сказали? Хто сказав?

— Одна з його жінок. Як звуть, не знаю.

— Кажи далі. Що трапилось потому?

— Я знайшла його в ногах синьої статуї, що грає на віні. Він посмикувався. Дихання не було. Відтак він навіть смикатися перестав і знерухомів. Ні серцебиття, ні пульсу я не відчула. Отож я викликала трохи ночі, загорнулася в тіні й пішла із Саду.

— Чому не покликала на поміч? Може, ще не було запізно.

— Бо, звісно, хотіла, щоб він помер. Я ненавиділа його за те, що він заподіяв Семові, за вигнання Парваті й Варуни, за те, як він учинив із Теком-архіваром, за те...

— Годі. Вести так далі можна цілий день. Ти пішла безпосередньо із Саду чи спинялася в Павільйоні?

— Пройшла Павільйон і бачила ту саму дівчину. Я їй явилася й сказала, що не знайшла Брахми й повернуся пізніше... Він же таки мертвий? Що мені тепер робити?

— З’їж іще фруктів, випий ще соми. Так, мертвий.

— Яма по мене прийде?

— Авжеж. Прийде по кожного, кого бачили поблизу. Без сумніву, це була досить швидкодійна отрута, а ти була там майже в мить смерті. Тож він, природно, по тебе прийде й перевірить тебе психозондом — заразом з усіма іншими. Зонд виявить, що ти цього не коїла. Отже, пропоную просто чекати, доки тебе притягнуть до відповідальності. Нікому цієї історії не розповідай.

— Що сказати Ямі?

— Якщо він знайде тебе, перш ніж я — його, розкажи все, включно з фактом, що говорила зі мною. Це тому, що я навіть не мав би знати про цю пригоду. Кончину одного з Тримурті завжди тримають у таємниці якнайдовше, навіть коштом життів.

— Але кармовладці прочитають це з твоєї пам’яті, коли ти станеш перед судом.

— Аби лишень не прочитали з твоєї сьогодні. Знання про Брахмину кончину триматимуть у якомога вужчому колі. Позаяк Яма, імовірно, вестиме офіційне слідство й він же — конструктор психозонда, не думаю, щодо керування машинами залучать котрихось жовтоколісних. Утім, мушу уточнити, чи це дійсно так, у самого Ями — або ж підказати йому це, невідкладно.

— Перш ніж підеш...

— Що?

— Ти мовив, ніби про це має знати якомога менше осіб, навіть коштом життів. Чи означає це, що мене?..

— Ні. Ти житимеш, бо я тебе захищу.

— Навіщо це тобі?

— Бо ти мені — друг.