Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2». Краткое содержание книги:
Нарешті, зібравши докупи всю інформацію, яку тільки міг здобути у корчмах та інших велелюдних місцях Багарни, Картер винайняв зебру і одного ранку вирушив дорогою вздовж узбережжя Ята до тієї частини острова, на якій височіє каменистий Нґранек. Праворуч від нього здіймалися пагорби, на яких росли чудові фруктові сади, поміж них тулилися маленькі кам’яні ферми, і ці краєвиди одразу нагадали йому родючі поля обабіч річки Скай. Надвечір він уже був біля безіменних прадавніх руїн на дальньому березі Ята, і, хоч збирачі лави і застерігали його від того, щоб ставати табором у цих руїнах, він усе ж припнув свою зебру до чудернацької колони поруч із зруйнованим муром і розстелив своє покривало у захищеному від вітру закутку, стіни якого були вкриті якимись барельєфними зображеннями, значення яких він так і не зумів розгадати. Картер накинув іще одне покривало на себе зверху, бо ночі на Оріабі прохолодні; а коли, прокинувшись уночі, він відчув, як крильця якоїсь комахи зачепили його обличчя, то просто загорнувся у ковдру з головою й спокійно заснув і спав, аж доки його не розбудили крики птахів мага у далекому смолоносному лісі.
Сонце щойно піднялося над високим схилом, яким тяглися ліґи прадавніх цегляних підмурівків, за якими — поруйновані часом стіни та ще де‑не-де потріскані колони і порожні п’єдестали спускалися до узбережжя Ята, і Картер пішов шукати свою стриножену зебру. На лихо, він побачив, що слухняна тварина лежить, нерухомо розпростерта на землі біля тієї химерної колони, до якої він її припнув, ще гірше — вона була мертва, щось випило усю її кров через малесеньку ранку на горлі. Хтось нишпорив у його поклажі, бо звідти зникло кілька блискучих брязкалець, а навколо в пилюці виднілися численні сліди перетинчастих лап, які не належали жодній відомій Картеру істоті. Тут йому пригадалися легенди і застереження збирачів лави, і він замислився, що ж то насправді торкнулося його обличчя вночі. Тоді він завдав багаж собі на спину і рушив уперед до Нґранека. Коли дорога пролягала через чергові руїни, він стривожився, побачивши величезну арку, схожу на вмурований у стіну старовинного храму портал, за якою виднілися східці, що вели вниз у непроглядну пітьму.
Тепер Картер рухався угору схилом, вже дикішою, лісистою місцевістю, де траплялися хіба що хижі вуглярів і табори збирачів смоли. Повітря було сповнене смоляним ароматом, а птахи мага безтурботно виспівували, семиколірно виблискуючи на сонці. Ближче до сутінок він дістався табору збирачів лави, які з повними клунками поверталися з нижніх схилів Нґранека; він отаборився з ними, слухаючи їхніх пісень та оповідок, дослухаючись до тихих розмов про супутника, якого вони втратили у цій подорожі. Той видерся надто високо, щоб дістатися до брили дуже гарної лави, але увечері не повернувся до своїх товаришів. Вирушивши наступного дня на пошуки, вони знайшли тільки його тюрбан, але на камінні внизу не було жодного сліду, який би вказував на те, що він упав. Після цього пошуки припинили, бо старші сказали, що більше вони нічого не знайдуть. Ніхто й ніколи не знаходив того, що забирали нічвиди, хоч існування самих нічвидів настільки сумнівне, що вони вважаються легендою. Картер розпитав, чи п’ють вони кров, чи люблять блискучі речі та чи перетинчасті у них лапи, але збирачі лави, здається, злякалися таких запитань і лише похитали головами. Побачивши, як їх стривожила ця тема, він більше нічого не запитував, а, загорнувшись у ковдру, одразу ліг спати.
Наступного дня він прокинувся разом зі збирачами лави і попрощався, бо їхня дорога пролягала на захід, він же поїхав на схід верхи на купленій у них зебрі. Старші благословили його, але й застерегли, що не варто підніматися дуже високо на Нґранек; він щиро подякував їм, хоча і не збирався дослухатися до їхніх порад. Він-бо досі прагнув знайти богів на незвіданому Кадаті і дізнатися у них правду про шлях до того таємничого і чудесного присмеркового міста. Під обід, після довгого сходження на гору, він натрапив на покинуті цегляні села горян, які колись жили на узвишшях біля Нґранека і різьбили статуетки з його м’якої лави. Вони мешкали тут ще за життя діда старого корчмаря, але десь у той час їхнє сусідство стало комусь заважати. Їхні будиночки стояли навіть на схилах самої гори, і що вище вони зводилися, то більшої кількості люду недолічувалися з кожним світанком. Зрештою, вони вирішили залишити ці землі, надто ж коли у присмерку почали зринати речі, які ніхто не міг достеменно пояснити; кінець кінцем всі вони пішли до моря, осівши у Багарні, заселивши один із найстаріших районів міста і там навчаючи своїх дітей старовинному мистецтву різьбярства, яке існує й донині. Саме від дітей цих горян, вигнаних із власних осель, Картер і почув найдивовижніші розповіді про Нґранек, коли блукав старенькими тавернами Багарни.