Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
В Українській армії тільки Чорний полк мав своїх сурмачів, майже всі вони — фахівці ще з російської армії.
Бої на р. Дністер
О 3-й годині [Окрема кінна] дивізія вирушила на м. Нижнів, куди були вислані квартир'єри. Не дійшли ми ще до Нижнева, як прибув командир дивізії. Від нього довідалися, що Нижнів вщерть заповнений військом і для нас там місця немає.
Довго чекали в полі на зміну наказу, нарешті маємо перейти до села Братишева. Прийшли, і тут виявилося, що в селі розмістилася Київська дивізія. Довелося розташуватись у полі. Мало кому це подобалося, бо ночі настали холодні та й земля ще не обсохла після дощів. Лаючись і одночасно жартуючи, козачата, нагодувавши коней, лягли спати.
27 серпня о 4-й ранку Українська армія перейшла в наступ. На фронті чути густу стрілянину. Київська дивізія вже форсувала Дністер. Десь перед полуднем дістали наказ вирушити на Нижнів, куди за годину і прийшли. Розташувалися на майдані.
Командира дивізії викликали до штабу армії. Повернувшись, наказав готуватися до зустрічі командарма. Вистроївшись, дивізія чекала на приїзд. Нарешті він показався на своєму сивенькому коникові, чистокровному арабові зі стайні князя Сангушка, між іншим мій подарунок. Не встиг ще командарм привітатись із полками, як показалось авто, а в ньому — Головний отаман і двоє польських генералів.
Привітавшись із полками, Головний отаман обійшов по фронту, став посередині й наказав командирам полків зголоситись. Під'їхали. Стали. Чекали, що почне дякувати, але замість цього почули, що "козаки граблять польські маєтки", беруть сіно й овес і не платять, що про це мало не весь світ знає… Більш як 10 хвилин продовжувалася "прочуханка". ["Команданти то блідли, то червоніли", — описував Борис Монкевич]. Нарешті скінчив і, відпустивши командирів полків, наказав, щоб у боях командири полків ішли попереду… Всі мовчки повернулись і від'їхали, один тільки я не витримав:
— Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, і мене підганяти не треба!
По тому на теж місце викликано по козакові з кожної сотні, їм Головний отаман повторив те саме. Один із козаків Чорного полку запитав, а чим же годувати коней, бо ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно, а звідки це брати? Головний отаман нічого не відповів, а знову повторив, що він вимагає, "аби грабунки припинилися".
Козаки і старшини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. ["Одяг і взуття мали тільки те, яке діставали в полонених та забитих", — засвідчував Борис Монкевич]. Отже, як хочеш воювати, то мусиш і сам з'їсти, і коня прогодувати, а звідки все це брати? Чому Головний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками, — інтендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в'язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ж ще привіз двох польських генералів, аби були свідками нашої ганьби…
Відпустивши козаків, Головний отаман наказав пройти церемоніальним маршем. Під оркестр Чорного полку рушила вся дивізія попри Головного отамана просто до Дністра, де гриміли вже від ранку гармати. Всі їхали злі як чорти і були певні, що цей бій буде невдалим. ["Весь цей парад якийсь панок зняв кінематографічним апаратом", — зауважив Борис Монкевич].
Перейшовши Дністер, лівим берегом пішли в напрямку Галича. Ворог відступив.
Заночували в с. Устя-Зелене. 28 серпня о 5-й годині ранку дивізія рушила далі. В передній сторожі — 2-й полк Максима Залізняка. Пройшовши кілька кілометрів, передня сторожа наткнулася на ворожу піхоту, що відступала. До самих Більшівців 2-й полк не міг дати ради тій піхоті. Я кілька разів під'їздив до командира дивізії із проханням, аби дозволив зайняти місце 2-го полку. Командир дивізії не дозволив, бо знав, що Чорні виріжуть піхоту, й то швидко. ["Всі знали натуру Дяченка. Спокійний, поки не чує стрілянини, а почувши її, вже не дасть себе вдержати", — таку оцінку командиру Чорних дав Борис Монкевич].
Інші командири полків заздрили боєздатності Чорних, не бракувало цього й командирові дивізії [Іванові Омеляновичу-Павленку].
Так дійшли до м. Більшівці, що біля Галича. 2-й полк рушив слідом за ворожою піхотою, а дивізія стала на спочинок. Не минуло й години, як у тому напрямку, куди пішов 2-й полк, почалася рушнична й кулеметна стрілянина. Невдовзі стало видно козаків 2-го полку, що кар'єром тікали до димнії.. Тепер уже сам командир дивізії закликав мене та наказав з куренем довідатися, що сталося…
На чолі свого 1-го куреня галопом погнався до 2-го полку.