Твори в п'яти томах. Том V

Справді, нічого не було чути. Телефоніст прикрив кришку номера.

— Ніби хтось знімає трубку і негайно кладе її знову, — задумливо промовив Олд-Бой. — Дивно… А чий це номер?

— Я ж казав, — відповів телефоніст, — це електролабораторія, де опромінюють зерно. Де стоїть новий генератор…

Богдан зблід.

— Чого ти? — спитав Петро, збентежено дивлячись на нього.

— Там… у н-нашій лабораторії, мабуть, зараз працює Люка, — схвильовано пояснив Богдан. — Чи не трапилося що з нею?

— Звідки ти знаєш? — збудження рудого Богдана передалося й Петрові.

— В-вона казала, що має прийти працювати… Треба б-бігти туди!..

І, все ще тримаючи рушницю, яку він приніс із крільчатника, Богдан вибіг з телефонної станції. Сашко помчав слідом за ним. А Данило Якович звернувся до Петра, сердито здвигаючи плечима:

— Все життя ви нам, хлопці, перекрутили!.. Ні, ні, це не значить, що я проти вашої роботи, зовсім ні! Але мороки з вашим промінням чимало. Ану, з’єднайте мене, друже, з містом, — наказав він телефоністові.

Петро тим часом уже теж вибіг із станції.

А що ж справді відбувалося в лабораторії?

Богдан не помилявся. В лабораторії працювала Люка. Вона хотіла використати час і попрацювати з маленькими кролятами, яких їй сьогодні принесли. Поставивши клітку на стіл, Люка ще раз помилувалася маленькими істотами і ввімкнула генератор, вибрала потрібну довжину хвилі, залишила компресор у такому ж стані, який вона встановила під час опромінення свого обличчя.

— Нічого, маленькі, вам це не зашкодить, — лагідно говорила вона. — Я ж вам даю зовсім слабенький інфразвук.

І почала опромінення. Кіт, якого Люка привезла з міста, знаменитий кіт, перша опромінена новим генератором тварина, сидів на стільці біля дівчини. Кіт лагідно муркотів і ніжно поглядав на маленьких кролят. Люка помітила це й мовила:

— Е, котику, ти, здається, бачиш у цих тваринках не наукові об’єкти, а смачну вечерю для себе. Так? Не вийде, дорогий мій, не вийде! От наче ти і хатня тварина, а скільки ще в тобі інстинктів хижака!..

Люка опромінила одного кролика, другого, третього, роблячи різні експозиції, щоб перевірити і знайти найпотрібнішу для швидкого зростання тварин, і знову повернулася до кота, що не припиняв своєї пісеньки, свого лагідного муркотання.

— Ти, мабуть, і не знаєш, що твої далекі родичі — страшні тигри, леопарди й інші — і досі полюють по лісах та хащах, добуваючи собі їжу. Отож ти й сам такий же хижак. Тільки лагідний принаймні з людьми. Ти, певно, тепер навіть неспроможний битися за своє власне життя… ех ти, хатній хижак!..

Люка погладила кота по спині, і він, задоволений, лизнув їй руку. В цей час Люка почула ніби постріли. Вони долинали здалека. Дівчина подивилась у вікно. Було вже темно, присмерки вкрили землю й будівлі своєю синьою туманною хусткою.

— Хіба в радгоспі є тир? — вела вона розмову з котом. — Якщо є, то ми з тобою неодмінно постріляємо. Ти знаєш, я непогано стріляю. От звідси — куди б я влучила? Думаю, що в той цвях. Та ти не туди дивишся, котику. Он у той цвяшок, що недалеко від телефону… ой!