Твори в п'яти томах. Том V

За рогом будинку вони побачили Ганну. Дівчина бігла їм назустріч.

— Ой, лихо! — вигукнула вона, пробігаючи далі. — Там знову пацюки. Вони напали на кролів, а тепер кидаються на людей. Я біжу телефонувати…

Куди телефонувати, Ганна не сказала. З-за сарая вистрибнула велика сіра потвора. З блискавичною швидкістю страховисько майнуло перед дослідниками і, стрибнувши кілька разів, зникло в напрямі крільчатника. Скрикнувши, Ганна побігла далі. Петро на мить спинився, дивлячись у слід сірій потворі. Він насупив брови, до крові закусив нижню губу.

— Т-ти бачив? — схвильовано звернувся до нього Богдан, хоч це запитання й було зайве. — Це був… це був…

— Пацюк, — ствердив Олд-Бой. — Та ще й який! Ходімо швидше!

Від крільчатника почулися постріли. Богдан і Олд-Бой здаля побачили, як вгору стрибнула сіра тінь і зникла на даху крільчатника. Юнаки підбігли ближче. Біля входу стояв з рушницею в руках Данило Якович. З ним було ще кілька робітників, озброєних чим попало. Сашко теж тримав напоготові рушницю. Угледівши друзів, він безнадійно махнув вільною рукою.

— Що? — спитав Богдан.

— Та тут таке… — і Сашко обернувся до Данила Яковича, наче ждав його розповіді.

— А, і ви вже тут, хлопці? — мовив директор, глянувши на прибулих. — Гаразд, нашого полку стало більше. Стріляти вмієте? Добре, добре. Он можете взяти рушниці в тих двох, — кивнув він на робітників, що невміло тримали зброю. — Ці з переляку не знають, що з ними робити. Тепер слухайте.

Він обіперся на рушницю.

— Зараз у крільчатнику їх, здається, штук п’ять-шість. Вони вже розідрали кількох кролів, а більше зробити нічого не можуть, бо решту кролів устигли замкнути в другій половині крільчатника. Вдерлися пацюки через головні двері. Розумієте? Другого виходу звідси немає. Отже, тікати їм нікуди. Так. Ми повинні їх знищити.

— Гаразд, Даниле Яковичу.

— Ідіть за мною! І поки що ніяких розмов! Ну, хлопці, за мною! Дивіться, стріляйте тільки тоді, коли я подам сигнал.

Він розчинив двері крільчатника і ступив уперед. За ним посунули Петро, Богдан і Сашко, озброєні рушницями.

В крільчатнику було напівтемно і тихо. Чулося лише важке дихання директора. Широкий коридор вів до другої половини, де сиділи кролі. Двері ліворуч, які хтось підпер дерев’яною лопатою, перетинали пацюкам дорогу назад. Данило Якович тихенько відсунув лопату, трохи відчинив двері і зазирнув усередину. Тихо. Немов нічого не трапилось. Але ж пацюки були десь тут!

— Тсс… — прошипів Данило Якович. Він обережно посувався вперед, тримаючи рушницю напоготові. Його зіркі очі приглядалися до темряви, що огорнула все навколо. Здавалося, що хтось ховається в темних кутках.

— П-пацюки ховаються, — ледве чутно прошепотів Богдан Сашкові. Той, погоджуючись, кивнув головою. Але де ж вони? Проте Данило Якович уже помітив ворога; не кажучи жодного слова, він вказав рукою в лівий далекий куток і зробив виразний жест, що означав одне — готуйтесь!

Тепер, коли очі звикли до темряви, було ясно видно кожному, що в далекому кутку сиділи готові до стрибка кілька велетенських пацюків. Шерсть на їхніх спинах наїжилася, пащі загрозливо розкрилися. Але пацюки не насмілювалися перейти в наступ. Це були не ті пацюки, що кілька днів тому попали в пастку. Ті були великі, а ці — гігантські! Жодна пастка звичайного типу не могла б убити таку потвору.