Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
Данило Якович повільним, розміреним рухом навів рушницю, прицілився. Те саме зробили й інші. У тиші кожен чув удари власного серця.
— Вогонь! — скомандував директор і натиснув на спуск.
Дружний залп роздер на шматки загрозливу тишу. Полум’я від пострілів освітило приміщення. Два пацюки підстрибнули й упали, сіпаючи лапами. Інші кинулися врозтіч. Найбільший як блискавка стрибнув просто на людей.
Постріл… ще один… ще…
— Стріляй! — гукнув Данило Якович.
Певно, чиясь куля влучила в найбільшого пацюка, бо він поспішив сховатися біля далекої стіни. Навздогін йому пролунали ще постріли, і він залишився лежати нерухомо.
Втім, решта пацюків помчала до найдальшого кутка. Один високо підстрибнув, вхопився лапами за бантину. Деякий час він гойдався в повітрі, потім перевалився через неї і зник на горищі. Три пацюки, що лишилися на землі, намагалися зробити те саме.
— Стріляй! — несамовито вигукнув Данило Якович. — Стріляй, хлопці, бо втечуть!
Пролунали постріли. Але темрява густішала. Пацюків майже не було видно, їхні обриси розпливалися. Люди побачили, як один за одним пацюки стрибнули вгору і теж зникли. Третій примірився ще раз — і так само стрибнув угору, але зірвався з бантини і впав.
Данило Якович жбурнув рушницю на підлогу.
— Чорт, — вилаявся, — немає патронів! Хлопці, як у вас?
Сашко швидко став на одне коліно й прицілився в пацюка, який перетворився в темряві на сіру пляму. Пролунав постріл, гучний і сухий. У його світлі вгору майнула сіра потвора і впала додолу. Світло зникло так само швидко, як і з’явилось. Але Сашко вже знав, що вбив хижака.
Тримаючи рушницю, Сашко підвівся й запитливо глянув на Данила Яковича. Той ляснув ного по плечу:
— Молодець, Сашко! Таки влучив! Добрий з тебе стрілець!
Потім він подивився туди, де зникли три великі пацюки. Директор сумно похитав головою.
— Що ж тепер робити з тими трьома? Адже вони втекли і знову хазяйнуватимуть…
— Куди ж вони могли втекти? — похмуро спитав Петро.
— Куди, куди! — передражнив його Данило Якович. — Через дах, у двір, ось куди. Тепер вони вже давно зникли, — додав він помітивши, що робітник хоче подати йому драбину. — Дай краще вогню.
Йому подали ліхтар, що висів на стовпі. Директор запалив його, високо підняв і підійшов до щойно забитого пацюка. Проте хижак усе ще дихав.
— Так, так… — мовив Данило Якович. — Нічого собі створіннячко… І звідки ти таке взялося? Ніхто ж тебе не опромінював. Га, хлопці? — раптом повернувся до дослідників.
Сашко опустив очі: адже він знав, у чому річ. Петро виразно поглянув на Богдана, а тоді рішуче звернувся до директора.
— Мабуть, ходімо, Даниле Яковичу, — сказав. — Я хочу вам дещо розповісти.
— Ну що ж, ходімо, — погодився Данило Якович. — Мені саме треба зайти до нашої телефонної станції. Викличу місто, хай нам негайно надішлють отруту.
Він наказав робітникам винести з крільчатника забитих пацюків і вийшов разом з Петром, Богданом та Сашком на свіже повітря. Від місяця на подвір’ї було світло.
— Як приємно після порохового смороду дихати свіжим повітрям, — промовив Данило Якович, з насолодою на повні груди вдихаючи чисте повітря. — Ну, слухаю тебе, Петре. Ти, здається, щось хотів сказати?
Петро кашлянув: директор повинен знати все.
— Даниле Яковичу, — почав він. — Трапилася велика неприємність. Ви зрозумієте зараз. Не буває такого, щоб одразу все йшло гаразд, бо в кожній справі трапляються помилки… От і у нас трапилася помилка — од неї тепер усе лихо.
— А саме? — скоса поглянув на нього директор.
— Коли ми опромінювали зерно… Тоді все й сталося. Опромінене зерно лишили до ранку в лабораторії, а вночі туди забралися пацюки й нажерлися того зерна.
— Ну й що з того?
— Бачите, ці велетенські пацюки з’явилися саме після того… — Голос Олд-Боя втратив звичайну впевненість.
— Не розумію, про що ти кажеш? — обличчя Данила Яковича стало похмуре.
— Та бачите, це в принципі те саме: чи опромінити тварину нашими міліметровими хвилями з інфразвуком, чи дати їй добре попоїсти продукти, насичені цим промінням… Різниця незначна… Я довго про це думав: іншого нічого не може бути! — Петрові було дуже важко говорити, він уже двічі запалював сигарету.