Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
— У тебе стільки знань! — сказав я захоплено. Сусід Мей, що досяг стадії Б, уважно прислухався до нашої розмови.
— Мене у фірмі люблять і багато чого розповідають, — сказала Мей. — Прибутки від такого бізнесу величезні. Перуки виробляють у Південно-Східній Азії або інших країнах, де праця обходиться дешево. Там же скуповують і волосся. У Таїланді або на Філіппінах. Тамтешні дівчата обрізають своє волосся і продають цим фірмам, щоб зібрати гроші собі на посаг. Світ такий дивний! Скажімо, ось тут в якого-небудь дядька на голові волосся індонезійської дівчини!
Після цих слів я і службовець на стадії Б мимоволі обвели поглядом вагон.
Ми зайшли у контору фірми — виробника перук на Сімбасі й отримали пакет з анкетами й олівці. У своїй сфері виробництва фірма посідала друге місце на ринку, але біля її вхідних дверей без жодної вивіски було тихо — наче для зручності постійним клієнтам. Ні на пакеті, ні на анкетах назва фірми не значилася. Вписавши в реєстраційну карточку тимчасового працівника своє ім’я та прізвище, домашню адресу, дані про освіту й вік, я здав її у відділ опитування. Контора виявилася справді тихим робочим місцем. Ніхто не кричав у телефонну слухавку, не стукав несамовито по клавішах комп’ютера, засукавши рукава. Кожен, в охайному одягу, спокійно зосереджувався на своїй роботі. Як і належало такій фірмі, серед її працівників не було видно лисих. Можливо, декотрі й носили на голові перуки власної фірми, але відрізнити їх від тих, хто не носив, мені не вдавалося. З усіх фірм, які мені досі випало відвідати, ця справляла найдивніше враження.
Звідти ми поїхали метрополітеном до Ґіндзи. У нас залишалося трохи часу, і ми зайшли в кав’ярню «Dairy Queen» з’їсти гамбургера, бо вже зголодніли.
— Послухайте, Заводний Птаху, — сказала Мей. — Ви будете носити перуку, якщо облисієте?
— Та що тобі сказати? — відповів я. — Узагалі-то я не люблю зайвого клопоту, а тому, напевне, лисину не чіпав би.
— І це правильно! — сказала вона, витираючи паперовою серветкою залишки кетчупу на губах. — Бо лисина не така страшна, як здається лисому. Гадаю, не варто нею перейматися.
— Гм, — промимрив я.
Потім ми посідали біля входу в метро перед офісом компанії «Вако» і впродовж трьох годин рахували лисих. Із цього місця нам удавалося точно встановити ступінь облисіння людей, що піднімались та спускалися сходами. Мей називала категорію — А, Б або В, а я записував це в анкету. Здавалось, вона добре звикла до такої роботи. Бо ні разу не запнулась і не поправилася. Швидко й точно розділяла перехожих за ступенем облисіння на три категорії. І щоб не привертати до себе уваги, тихим голосом коротко називала мені. Коли іноді проходило мимо кілька лисих, їй доводилося торохтіти: «А, А, Б, В, Б, А». Один літній чоловік елегантної зовнішності з пишною сивиною, постеживши за нами, спитав:
— Вибачте, а що це ви робите?
— Збираємо дані, — коротко відповів я.
— Для чого? — допитувався він.
— Для соціології.
— А, В, А, — тихо називала мені Мей.
Чоловік, видно, залишившись непереконаним, якийсь час усе ще стежив за нашою роботою, але врешті-решт махнув рукою і пішов.
Годинник на будівлі універмагу «Міцукосі» по той бік вулиці вибив четверту. Ми закінчили роботу й ще раз зайшли в кав’ярню «Dairy Queen» випити кави. Хоча робота й не вимагала особливих фізичних зусиль, але мене якось дивно затерпли плечі й шия. Можливо, через те, що, рахуючи лисих потайки, ми відчували щось схоже на докори сумління. Уже в метро, по дорозі до контори на Сімбасі, я машинально розподіляв лисих, які мені потрапляли на очі, за категоріями А, Б, В. Від цього мені ставало неприємно, але я не міг зупинитися — давалася взнаки інерція. Ми передали анкети у відділ опитування й отримали грошову винагороду — досить пристойну за витрачений час і сили. Я розписався у відомості і заховав гроші в кишеню. Ми знову спустилися в метро, доїхали до Сіндзюку, пересіли там на лінію Одарю і подалися додому. Починалася година пік, і людей у вагоні було чимало. Тому я особливо не сумував, що давно не їздив у переповненій електричці.
— Непогана робота, правда? — спитала Мей в електричці. — Легка й нормально оплачувана.
— Непогана, — погодився я, смокчучи лимонну карамельку.
— Ще раз поїдемо? Можна щотижня.
— Чого ж ні?
— Послухайте, Заводний Птаху, — сказала Мей після короткої паузи, ніби щось пригадавши. — Я от подумала: може, люди бояться полисіти тому, що це нагадує їм про кінець життя? Іншими словами, коли людина втрачає волосся, то, може, їй здається, що власне життя потроху зникає. Можливо, вона відчуває, що впритул наблизилася до смерті.