Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— Ет, — махнув Ольшанський рукою, — хоче все життя героїчно «гестапівським» періодом жити. Він і підтримав мене, коли я завагався на хвилину, а чи варто в тій бандурі прохід пробивати. Каже: «Наказ»… Та — плюньте. Тим більш таке сталося при цьому. Але лікарі в нас добрі…
— Плюну.
— Ну, а куди ви сьогодні?.. — спитав голова.
— Ось помиюся та піду на автобусну зупинку. Хочу на днів зо два у Мінськ.
— Нащо? Це ви звідти можете до Кладно, а потім автобусом, — сказав голова, — зручніше до станції Єзна. Двадцять кілометрів і просто на Мінськ.
— Нічого собі зручніше.
— Так сьогодні туди наш грузовик поїде, машини приймати. І ось Гончаронок поїде, Висоцький, Шаблика. Шаблика по шкільні прилади. Загодя. На наступний рік. Ми цього «хапай — переймай» не любимо. Доїде якраз до вечірнього поїзда. Та й на майбутнє, от Висоцький, наш «візник», прошу шанувати. Щодня в Ольшани, в інші місця по окрузі, кожні два-три дні — на станцію. І «козлик» є, і «Москвич», а часом доводиться й так, «вівсяною парою». — Зітхнув: — Підманула нас залізниця. Дійшла колись до Єзни, а потім крутнула на північний захід і пішла, пішла все далі, аж до Кладно. А звідти автобусом — самі знаєте. А якби до нас — було б уже непогане містечко.
— Коли буде можливість, — скористаюся.
… Через годину Шаблика, Висоцький, Гончаронок і я вже тряслися в кузові грузовика. Ніхто не захотів лізти в кабіну до шофера, бо травневий надвечірок стояв на диво теплий. Я згадав слова з тієї поетичної легенди:
— Слухайте, Шаблика, є в замку Слуцька брама? І чому така назва? Брама ж одна?
— Є. Вірніше, була. Слуцька, або Несвітська. Звідси і колись через десять кілометрів був поворот на Несвіт — Слуцьк. Потім її цеглою заклали. Як і другу. Тільки третя лишилася. Головна. Слуцька — це друга з того боку, що проти Головної.
Зараз я був майже впевнений, що це саме в ній горів нічний вогник, видимий тільки з однієї точки дороги. І в сусідній вхід до підземелля.
— З тим боком муру, напевне, і воєнна історія пов'язана, — сказав Шаблика. — Дошку кілометрів за два від села бачили?
— Бачив.
І справді, стоїть невеличкий обеліск з сірого бетону, і в нього вмурована мармурова дошка:
НА ЦЬОМУ МІСЦІ ПОХОВАНІ
ЧОТИРИСТА РАДЯНСЬКИХ ГРОМАДЯН,
ПО-ЗВІРЯЧОМУ ВБИТИХ
15 ЛИПНЯ 1944 РОКУ
НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИМИ
ЗАГАРБНИКАМИ.
ВИ СТОЯЛИ ДО СКОНУ,
ЯК ЦЕ НАЛЕЖИТЬ ЛЮДЯМ.
СПІТЕ СПОКІЙНО,
ВІТЧИЗНА ПРО ВАС НЕ ЗАБУДЕ.
— То німці з села всіх людей в останні дні вигнали. Думали — розстріляють. Але ні. Тільки змусили в чистому полі під охороною прожити три дні. Дехто в облаву не потрапив, бродив у лісі, але в Ольшанку йти боявся. Бо вони бачили, як ішли у напрямку замку вантажні машини під охороною. Багато. Штук сорок-п'ятдесят. Знаєте, оті німецькі тупорилі. А до того, як вони їхали, пригнали туди велику колону людей. А потім дуже здалеку постріли. Наприкінці третього дня. І назад уже — ніхто. Знаєте, можете здогадатися, що це було.
— Знаю, айнзацкоманди добро й архіви ховали.
— Чому? Могли ж вивезти? Хоча ні. Кладно тоді було в напівкотлі, — думаючи вголос, сказав Шаблика. — Дай боже вивести хоч би частину війська.
Машина почала розривати фарами присмерк, який непомітно густішав.
— І ще одне, — сказав я. — Чи не пов'язана ця історія з іншою, дуже давньою. Ольшанський з німцями співробітничав?
— Ну?
— Міг бачити, і як ховали, і як розстрілювали. Я тут розгадую одну цікаву головоломку трьохсотлітньої давності. Страшнувата. І багато кому вона коштувала життя.
— І розгадали? — несподівано запитав Висоцький. (Ми думали, що ті дрімають).
— Майже.
— Розгадка, видно, не на середню людину, — сказав він.
— Ну чому так? Коли розум беручкий, то якраз на такого. Ну й, звісно, деякі знання треба мати.
— Ну, тоді це не нашого розуму справа. Шаблика он хіба.
Єзна була тією невеличкою станцією (мало їх лишилося після війни на Білорусі), де й тепер на будинку висить дзвін, у квітнику, з одного боку, височать товстелезні тополі, а в маленькому залі чекання напівтемно, й душно, й плаче, нявкає невідомо чиє кошеня.
… Коли злізли з грузовика, в мікроскопічному станційному селищі заморгали перші вогні. Висоцький з Гончаренком побігли у своїх справах (умовлено було на пізній час), а Шаблика, в якого в Єзні були приятелі, перш ніж іти до них ночувати, а завтра вранці взятися за роботу, покурюючи зі мною на пероні, дивився в далечінь, за далекий вогник семафора.