Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
Сава кинувся до оселі, що була неподалік від кріпосного муру.
— Стривай, Приблудо, — зупинив його Потурнак. — Не тут слід шукати твою Меланію. — Він показав на палац, збудований на пагорбі, з тесаного каменю двох кольорів — червоного й білого. — Там вона може бути.
Сторожа, втікаючи, не встигла замкнути брами. Вони вдерлися в двір з гуртом січовиків. Осібно від палацу стояв гарний двоповерховий будинок, на другому поверсі якого нависало чимало балкончиків з дерев’яними гратками.
— Гарем, — пояснив Потурнак, штовхаючи двері.
Вони опинились у великій, просторій залі. Біля входу на них вирячився гладкий євнух. Пропищавши щось дитячим голосом, він кинувся до сходів, що вели на другий поверх. У приміщенні з мармуровими колонами і мозаїчною підлогою стояли, сиділи й лежали на килимах жінки у тонкому шовковому вбранні. Всюди панував запах парфумів. Зчинився лемент. Сава, збитий з пантелику жіночим криком, позадкував до дверей.
— Тихо! — закричав Потурнак. — Чи є поміж вас православні?
Лемент ущух. Жінки перелякано збилися в гурт.
Петро повторив запитання турецькою — ніякої відповіді. Тим часом Сава шукав поглядом Меланіїне обличчя. І тут з гурту вискочила жінка, слідом — ще одна. Перша — чорнява — кинулась до Петра, щось кажучи не зрозумілою Саві мовою. Друга — білява. Петро щось сказав чорнявій її мовою, вона відповіла.
— Немає тут, брате, українки на ім’я Меланія, — мовив Петро. — Ця жінка — молдаванка і перебуває в гаремі майже рік; а білява — полька. Вони напевне знали б.
Петро співчутливо подивився на обох дівчат:
— Біжіть, голубки, в порт. Скажете людям біля наших суден, що Петро Потурнак прислав. Заберемо вас.
— Петря, — звернулася молдаванка до Потурнака і щось почала йому казати.
Сава завважив, як рішучість на обличчі товариша поступається місцем заклопотаності.
— Вона каже, що кілька місяців тому один місцевий купець привіз із Кафи двох українок. Але не для себе, а на продаж. Як їх звати, вона не знає.
— Звідки їй про це відомо?
— Від євнуха, — переказав Петро відповідь молдаванки. — А ще євнух говорив, що вони дуже гарні і що купець сподівається на них добре заробити.
— Нехай скаже, де живе гендляр, та хутко біжімо, — заквапив Сава.
— Зажди. — Потурнак знову звернувся до молдаванки, і вона сказала: Ібн-Туфейля.
— Ібн-Туфейля! — ревнув Петро і щось додав турецькою.
Євнух, який перелякано дивився з тераси, де були двері в кімнати мешканок гарему, збіг сходами вниз. Це був старий чоловік з великою головою на довгій шиї. Його обличчя вкривали хвилясті зморшки обвислої шкіри; червоні вирячені очі сльозились і дивились дурним і лихим, як у гадюки, поглядом. Від того погляду у Сави по шкірі пішов мороз. Під невеликим гулькуватим носом рот нагадував дірку, загратовану рідкими вищербленими зубами. Нижня губа обвисла на бороду, і він, здавалося, не говорив, а кумкав, немов жаба. Петро став його про щось розпитувати.
— Ібн-Туфейля каже, що дівчат мали повезти до Стамбула і що, крім них, жодної жінки сюди не привозили. Раби-чоловіки були, багато з них і зараз тут. А от жінок тільки ті дві.
Петро запитав, де живе гендляр і, почувши відповідь, змінився в обличчі. Тоді прошепотів щось турецькою, чим викликав подив у булькатих очах Ібн-Туфейлі.
— Шляхи Господні несповідимі, — знову сказав Потурнак. — Ходімо, брате.
Біля дверей він зупинився, окинув поглядом гарем; кілька його мешканок стояли, просвічені сонячним променем з вікна, і здавалися голими.
— По-моєму, Саво, ми їх розчарували.
На подвір’ї рубалися січовики з яничарами. Діти султана, зазнавши втрат і повтікавши через східну браму, тепер повернулись і, скориставшись із розпорошеності козацького війська, кинулись захищати майно Насиф-баші — володаря Сінопа. Сам господар палацу з невеликим загоном особистої охорони, чотирма дружинами та найближчими родичами гнав учвал коней по стамбульській дорозі.
Посеред двору був великий мармуровий басейн, і кінні яничари тисли до нього козаків. Їхні довгі списи діставали то одного, то другого. Січовики затято відмахувались шаблями; троє з них вискочили на мур басейну. Ось уже одного з них полоснули ятаганом по шароварах, і він, втративши рівновагу, упав. Вода враз почервоніла.