Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
ЗНАК БІДИ
Мурлага нахилився над яничаром, з носа і чола в якого текла кров, відстебнув від паса піхви, підібрав ятаган і, здерши з чалми коштовність, потягнув його за ноги до краю муру.
— Облиш! — гарикнув Нетудихата і показав на дозірних, які, не тямлячи, що ж сталося (їх бентежило турецьке вбрання), прямували до прибульців.
З купи хмизу, в яку Нетудихата сипнув пороху і кинув припалений трут, вихопилося полум’я, а з ним і стовп диму.
Збагнувши нарешті, що означає багаття, розкладене на мурі, дозірні кинулись на прибульців, козаків поміж яких було десятеро, решта — галерники: молдавани, московити, поляки, болгари. Каторга загартувала їхню плоть і запекла душу. Свист таволги і лайка були для них такими ж буденними, як і ланцюг на нозі. Бажання поквитатись за багаторічні знущання виявилися сильнішими від прагнення вціліти. Вони посунули на яничарів, немов скажені звірі.
Мешканці Сінопа, котрі бачили бійку на стінах, казали:
— Діти султана знову щось не поділили. Нехай собі… Аби нас не чіпали.
Тим часом на обрії з’явилися цятки, які швидко збільшувались. Козацькі судна неслися з неймовірною швидкістю. Обминувши рибальські фелюги й галери, вони вихопилися в гавань, а по короткому часі вся ескадра вишикувалася вздовж берега від муру до стапелів з новими галерами.
Козацьке військо без галасу рушило у відчинену браму.
Кошовий і чайковські зі слів Потурнака добре знали розташування Сінопа і кожен мав план захоплення свого об’єкта. Одні повинні були захопити рабат, інші — палац володаря, ще інші — оселі найбагатших жителів. Орієнтиром була мечеть. Більшість же на чолі з Микошинським мала завдання вибити яничарів.
Ранкову тишу роздер розпачливий крик:
— Гяури! — то кричав один з уцілілих вартових на мурі.
Він утікав у західному напрямку, хоч за ним ніхто й не гнався. Тієї ж миті на балкончику мінарета з’явився муедзин і, уздрівши великий натовп людей, що сунув від брами, теж заволав:
— Правовірні, рятуйтесь хто як може! Лихо велике!
У променях ранкового сонця шпиль мінарета, облицьований смарагдовою кахлею, здавалося, палав зеленим вогнем.
З-за стіни мечеті вихопився загін кінних яничарів і погнав учвал до брами, де вже скупчилася половина козацького війська. Вслід за кінними, а їх було зо дві сотні, вибігло стільки ж піших воїнів з мушкетами.
Кошовий виставив дві сотні стрільців, а за ними — по двоє заряджаючих. Перший залп прогримів, коли яничари вже були на такій відстані, що можна було розгледіти вираз гніву і безстрашшя на їхніх лицях. Чимало дітей султана повалилося на брук з прокльонами й зойками. Решта, виблискуючи ятаганами, затято гнали коней на козаків. Другий залп виявився влучнішим від попереднього; забилося в судомах також кілька підстрелених коней. Уцілілі ж воїни Аллаха, уздрівши, як ловко козаки міняють незаряджені пістолі на заряджені, і усвідомивши марноту прямого нападу, раптом різко осадили коней, аж вони поставали дибки, і повернули назад. Піші, поступившись їм вулицею, дали залп з мушкетів по козаках. З десяток православних упало. Тим часом решта козацького війська, оббігши оселі, уже заходили в тил мушкетникам… Зіткнулися голови двох чорних комет, хвости яких губилися в десятиліттях страждань і горя. Не було чутно ні зойку, ні стогону, тільки брязкала сталь і клубочилися хмари помсти й ненависті над бойовиськом. Струмки християнської і мусульманської крові, змішавшись, стікали по бруківці.
Абу-ль-Хасимова душа ще не була в тілі, але ось-ось мала ввійти в нього. І вона ввійшла, принісши гострий біль у чолі. Ніздрі лоскотнув дим, а до слуху долинали розпачливі зойки. Він знав: горить Сіноп і кричать його жителі. Спробував звестись на ноги, але спромігся тільки сісти. Та враз сахнувся, бо внизу зяяла прірва — він сидів на краю муру… Палали оселі, у внутрішніх дворах металися люди. Вулиці були запружені гяурами, котрі тягли в гавань килими, скрині, одяг. На землі лежали мертві воїна Аллаха. Білі, розметані по бруці плащі робили їх схожими на забитих птахів. У горішній частині міста лунали постріли; то відступали до західної брами рештки яничарської команди. В пам’яті Абу-ль-Хасима постало нічне видіння — чоловік з круком. “О, Аллах акбар, то таки був знак біди!” — подумав він. В яничарській школі молодого воїна вчили бути жорстоким з ворогами. Побачене з високої стіни фортеці так вразило, що незаймана юнача душа, котра щойно повернулася в тіло, знову покинула його; спина впала на холодний з ночі камінь.