Ресторан на краю Всесвіту

Артур відчув, як хвилі болю потроху відступають, хоча глухе рівномірне гупання не вщухало. Поволі і обережно він підвівся.

— Ти чуєш це глухе рівномірне гупання? — запитав його Форд Префект.

Артур крутнувся і захитався. До нього наближався блідий, з червоними очима Форд Префект.

— Де ми? — видихнув Артур.

Форд озирнувся навколо. Вони стояли у довгому вигнутому коридорі, обидва кінці якого ховалися від очей. Зовнішня сталева стінка — яку пофарбували відразливим блідо-зеленим кольором, звичним для шкіл, лікарень та притулків для божевільних, де він допомагає тримати в шорах тамтешніх пожильців, — вигиналася над їхніми головами і сходилася з внутрішньою перпендикулярною стінкою, яка, як це не дивно, була вкрита темно-брунатними гессенськими гобеленами. Долівка була встелена темно-зеленою ребристою гумою.

Форд підійшов до дуже товстої, ледь прозорої панелі в зовнішній стінці.

Вона складалася з кількох шарів, однак через неї можна було побачити тьмяний блиск дальніх зірок.

— Я гадаю, ми опинилися на борту якогось зорельота, — сказав він.

З віддаленого кінця коридора почулося глухе рівномірне гупання.

— А Тріліан? — знервовано запитав Артур. — А Зафод?

Форд стенув плечима.

- І сліду немає, - відповів він, — я вже шукав. Вони можуть опинитися будь-де. Незапрограмована система телепортації може закинути хтозна куди на багато-багато світлових років. Судячи з того, як я себе почуваю, слід думати, за плечима ми залишили справді дуже великий шмат дороги.

— А як ти себе почуваєш?

— Погано.

— Як ти гадаєш, вони…

— Де вони зараз, як вони зараз, — ми не можемо відповісти на ці запитання і нічим не можемо зарадити. Роби, як я.

— Як саме?

— Не думай про це.

Артур так і сяк подумки прокрутив цю пораду і з жалем погодився, що вона таки розумна, згорнув її і відклав подалі. Він глибоко зітхнув.

— Кроки! — несподівано вигукнув Форд.

— Де?

— Та цей шум. Це глухе гупання. Хтось крокує. Послухай!

Артур прислухався. З глибини коридору до них доходило відлуння з невизначеної відстані. Це були приглушені звуки чиїхось кроків і вони помітно гучнішали.

— Ходімо, — рішуче сказав Форд. Вони й пішли обидва — у протилежні боки.

— Не туди, — сказав Форд. — Звідси чути шум.

— От і ні, - відказав Артур, — кроки чути звідси.

— Зовсім ні, вони…

Вони обидва завмерли. Вони обидва повернулися. Вони обидва уважно прислухалися. Вони погодилися один з одним. І знову кинулися у протилежні боки.