Північ над Санктафраксом

Кулькап пройшов за Живчиком назад на нижній чардак, а звідти — у темне нутро небесного корабля. Його душу переповнювали і гріли гордощі. Живчик міг просто зійти з «Небесного гарцівника», полишивши його пасажирів напризволяще. Аж ні! Навіть тепер, коли вони всі рушили на пошуки розгубленого Живчикового екіпажу, юний капітан усе ж зміг викроїти часинку, аби допомогти іншим. Кулькапові пригадався його сон, і він зніяковіло закліпав очима. Якщо хтось і гідний мантії Кобольда Мудрого, то це юний капітан, а не він!

Вони вже долали останній марш сходів — їхні кроки відлунювали від голих дощок, стрясаючи смердюче застояне повітря, осяяне крізь ушкоджений дощаний фальшборт жмутами сонячного проміння, коли почувся крик котрогось в’язня. Кулькап здригнувся, упізнавши згук, чутий уже раніше.

— Чи там хтось є? — волали з трюму. — Води! Води! Дайте чогось попоїсти! Корбе! Корбе, це ти? Змилуйся над нами, благаємо тебе!

Живчик скрушно похитав головою. Хто знає, коли бідолашні в’язні їли-пили востаннє! На думку про нелюдську жорстокість такого поводження з ними кров закипіла йому в жилах. Він підійшов до дверей, взяв у Кулькапа в’язку ключів, вибрав найбільший і встромив у шпару. Ключ заскреготів у замку, мов розлючений щуроптах. Голоси всередині вщухли.

— Пхе-е-е! — мало не задихнувся Кулькап, коли Живчик штовхнув двері всередину і їм в обличчя вдарив тугий струмінь смердючого повітря.

— Не показуй своєї відрази, — шепнув Живчик. — В’язні не винні, що їх тримали в таких жахливих умовах. — Він уступив досередини. — Причина їхнього ув’язнення — зажерливість, і за цей сморід треба картати її.

Негайно зчинився хрипкоголосий галас.

— Де Корб? Де наші їжа та вода? Що тут діється? Чому ми більше не летимо?

Живчик обвів поглядом жалюгідне збіговисько плескатоголових гоблінів, дрібногоблінів, нетряків та лісових тролів, і звівши руки догори, зажадав тиші.

— Друзі, ваші злигодні позаду! — вигукнув він. — «Небесний гарцівник» вертає до Нижнього міста! І ви попливете на ньому, щоб вернути до своїх родин!

В’язні непорозуміло перезиралися між собою.

— Ви вертаєте додому! — оголосив Живчик. Він підніс над головою в’язку ключів і забряжчав нею. — Як вільні городяни! Ви і залога, яку поневолив тиран. На борту цього корабля вже ніколи не стогнатимуть раби!

На мить запала мертва тиша. Потім на радощах якийсь плескатоголовий гоблін зарепетував, аж вуха всім позакладало, і трюм вибухнув криками та збудженими, радісними вигуками. Задвигтів і захитався корабель, коли тролі, печерники та гобліни, брязкаючи ланцюгами, пустилися в щасливий танок.

Живчик зачекав, поки вщухне галас, і вів далі:

— А тепер мені треба набрати команду добровольців. Чи багатьом серед вас випадало вже плавати на небесних кораблях?