Північ над Санктафраксом

Розділ тринадцятий

Бунт

Виглянувши в ілюмінатор, Живчик дивився, як «Небесний гарцівник», похитуючись та розгойдуючись, плив і плив далі супроти вітру, прямуючи галсом ост-норд-норд, туди, куди скерував його отой жахливий знак. Схопився бриз. Місяць висів низько в небі, освітлюючи зелену лісову опону, вітерець полоскав листя. Ніде — жодних ознак невольничого ринку!

Звідусіль до нього долітали звуки, супутні летові небесного корабля. Шепотіння вітрил. Ритмічне постукування чардакових линв. Рип дощок. Свист вітру в снастях. Писк та шамотня птахощурів десь унизу, в корабельних надрах. І ще щось… Глухий гук…

— Прислухайся, — сказав Живчик, відвертаючись від ілюмінатора.

— Що там? — визирнув із гамака Кулькап.

— Чуєш гук?

— Що за гук?

Живчик притулив пальця до губів. Потім припав до підлоги і приклав вухо до чорного лакованого дерева. Чоло йому захмарив жаль.

— Оцей гук, — сказав він.

Кулькап скотився з гамака і припав вухом до підлоги обік Живчика. Щойно він торкнувся дерев’яної долівки, як гук став виразніший. Лемент. Квилл. Безнадійне голосіння.

— Вантаж? — прошепотів Кулькап.

— Вантаж, — потвердив Живчик. — Міські гноми, плескатоголовці, нетряки… гук жалю і розпачу — гук неволі. Дякувати Небові, нас уже не заскочать зненацька, ми знаємо, що намислив капітан.

Його слова перебив стукіт у двері.

— Мерщій! — скомандував Живчик. — По гамаках. Прикидаймося сонними.

За мить Живчик і Кулькап уже лежали скарлючені в гамаках, заплющивши очі, пороззявлявши роти, і задавали хропака. Стук у двері повторився знову.

— Ми спимо, дурна дурното, — промимрив собі під ніс Кулькап. — Можете зайти подивитися.

— Хр-р-р! — захріп Живчик.

Зарипіла, тихо повертаючись, клямка. Живчик, захарчавши, перевернувся з боку на бік і знову захропів, краєчком ока пантруючи за тим, що діялося в каюті.

У дверній проймі показалися дві голови. Одна Тіселева. Друга належала якомусь типові, Живчикові не знайомому, — дебелому нетрякові. Вони завмерли на місці, тривожно пасучи очима Живчика — чи, бува, не прокинувся. Він їх заспокоїв: щось сонно пролопотів і знову стих.

Нетряк, подумав Живчик без особливого захвату.

— Гадаю, вони мали б уже випити, — озвався Тісель, перетинаючи каюту. Він обнюхав келихи, зазирнув у глек. — Ну, звісно ж, так воно і є, — він перевів погляд на гамаки. — Сплять як немовлята, ось що вони роблять, — захихотів він. — Ну, що ж, Корбе. Ти в’яжеш отого недомірка. А я заходжуся коло другого.

Вони дружно повихоплювали із-за плечей мотуззя і рушили до гамаків. Кулькап аж затремтів, як до нього впритул підійшов смердючий нетряк. Він здригнувся, коли величезна чорна тінь накинула йому на ноги кінець мотузки. Ще трохи — і його зв’яжуть просто в гамаку. Ціпеніючи зі страху, він відчув, як шорстка мотузка міцно стягується навколо кісточок.

— Вважай, не перестарайся, — нагадав напарникові міський гном. — Капітан велів, щоб жодних слідів. А ти знаєш, що буває, як перечити капітанові…

Нетряк почухав потилицю.

— Я не хочу, щоб він розв’язався, коли очуняє.

— Не хвилюйся, — запевнив його міський гном, накидаючи зашморг Живчикові на шию. — Вони не прийдуть до тями, аж поки… А-а-а! — заверещав він, коли гострий лікоть з огидним хряскотом зацідив йому межи очі. Фонтаном бурхнула кров. Міський гном ухопився руками за обличчя і поточився назад.