Північ над Санктафраксом
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles. The Twig Trilogy #3
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-379-3
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Північ над Санктафраксом». Краткое содержание книги:
Живчик випростався, рвучко обернувся і, вихопивши меча, тицьнув ним уперед.
— Кинь спершу ножа, — гарикнув він до нетряка, — а тоді абордажну шаблю.
Нетряк із подиву аж присів. Міський гном і далі стояв навколішки, тримаючись за носа. Кулькап попустив мотузки, обвинуті навколо його ніг, виплигнув із гамака і став субіч Живчика.
— Ніж, Кулькапе, — Живчик кивнув підборіддям на ніж молотоголового. Тремтливими руками Кулькап витяг у того із-за пояса ножа. — І ти, — обернувся він до нетряка. — Але послуговуйся тільки великим і вказівним пальцями.
— Затямив, — сказав нетряк, — великим і вказівним. Живчик не спускав із нього очей. Лезо ножа покинуло піхви.
— А тепер кидай додолу! — наказав він.
Нетряк зиркнув на свою руку.
— Кидай! — загорлав Живчик.
— Гаразд, гаразд, — сказав нетряк. Кісточки його пальців побіліли. — Я просто… — з цими словами він зробив різкий рух зап’ястком, ніж закрутився в повітрі.
Живчик пригнувся. Запізно!
— А-а-а! — заячав він, коли летючий ніж штрикнув гострим вістрям його в бока. Меч брязнув об долівку.
Живчик упав горілиць, а нетряк вихопив свою страхітливу шаблюку і порвався до нього.
— Живчику! — заверещав Кулькап і цибнув нетрякові на спину.
Важенна шаблюка вгородилася в дерев’яну стіну за кілька вершків від Живчикової голови.
— Геть із мене! — заревів нетряк, відриваючи хлопця від плечей і швиргаючи його вбік.
Перелетівши всю каюту, Кулькап увігнався в Тіселя, який і досі стояв навколішки. Від удару міський гном гримнув додолу без духу.
Нетряк вищирився.
— Мені начхати, що казав капітан, — проголосив він. — Зараз ти дістанеш по заслузі! — нетряк замахнувся здоровенною шаблюкою і…
ХРЯСЬ!
Кулькап що було сили телепнув його по маківці важенним глеком. Нетряк поточився вперед, гепнув на підлогу і з а вмер.
— А це тобі мій ковток снодійного, — тремтячими губами усміхнувся Кулькап.
— Дякую, друзяко, — промовив, підводячись із долівки, Живчик. Хоч волорожача камізелька і вберегла від глибокої ножової рани, бік усе ж кривавився. Шкутильгаючи, він підійшов до меча, підібрав його і повернувся до Кулькапа. — Ходімо, Кулькапе. У нас іще побачення із капітаном Вовкуном.
Обережно, намагаючись не зчиняти грюку, Живчик і Кулькап скрадалися корабельним чардаком. Вони проминули комори та шафи з реманентом, камбуз, спальні каюти. Біля кожних дверей, біля кожного проходу вони завмирали, нижучи очима пітьму і дослухаючись до кожного звуку. Нічого, крім товстого хропіння з матроських кают, де спали Жервіс і Стайл.
Вони вже збиралися податися до самого штурвалу, коли Кулькап нагледів у ніші чорно-золоті лаковані сходи. Він запитально поглянув на Живчика.
Живчик кивнув головою і ступив крок уперед. Він побрався вгору вузькими східцями.
— Овва! — вигукнув він за хвилю, переступивши поріг горішньої каюти. — Попали в саме лігво!
Кулькап прилучився до нього. У нього просто очі розбігалися, коли він дивився на розкішно опоряджену каюту, прикрашену золотими цяцянками, пишними килимами та дерев’яним розкішним ліжком із опоною на чотирьох стовпцях.
— Мабуть, ми у Вовкуновій каюті, — припустив Кулькап. — Вона… шиковна!
— Не я буду, ця вся розкіш замішана на чужому лихові, — гірко сказав Живчик.
Він заходився відчиняти дзеркальні дверцята численних шаф, вишикуваних попід стінами, і порпатися у строкатих нарядах, якими їх напхано. У третій шафі йому трапився сурдут, що аж брав на себе очі. Довгий, стьобаний, кармазинової барви, відтіненої синьо-золотою парчею. Комір та манжети облямовані пір’ям. Вишивка принадно яскріла самоцвітами. Живчик одяг сурдут.
— Ну, як? — запитав він Кулькапа.
— Овва! Просто… — почав Кулькап. Він похитав головою. — Не розумію, що ми тут робимо.
— Слушно, Кулькапе, — засміявся Живчик. — Час забиратися звідси. Гайда, — і з цими словами вони вийшли з каюти і знову ступили на східці. Кулькап ішов назирці за Живчиком.
Знову опинившись на чардаку, Живчик глибоко вдихнув свіже, прохолодне повітря. Широка усмішка розпливлася по його обличчю.
— Ах, Кулькапе, — розчулився він. — Свіже повітря. Ходовий вітер. Як любо плинути у небесному безмірі!
Кулькап узяв Живчика за руку і показав на дерев’яні східці, що вели до штурвала. На сірому тлі вечірнього неба виразно малювалися силуети капітана та шилотроля. Живчик кивнув головою і підніс до вуст палець.