Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— А-г-гей, Владю!.. Заснув?..
Хутко схоплююсь. Коло мене нікого, а на старті № 6 — мій самоліт.
Про далі коротко — п'ять слів:
№ 6 мав удруге летіти. Приготували його хутко, налили бензину, води підлили в радіатор. Заводити мотора почали. Я рукою за пропелера, мене за другу механік Чуб, а ще за нього моторист Банька…
— Контакт?..
— Єсть контакт!
Це літун. Я руку хутко до себе, і всі троє — раз! — від машини. Пропелер, власне, мотор, гуркнув і став. Ще раз. Мотор не йшов. Утретє:
— Контакт?..
Але «єсть контакт» я вже не почув…
…А внаслідок цього лежав я в шпиталі. Не лежав, а був прип'ятий до ліжка й до якогось станка. До нього підвішено мою руку. Картина не дуже красива: не можна ні сісти, ні встати. Навіть ворухнутися ніяк. Був у стані малої дитини, яку санітари годували, прибирали з-під мене. Через декілька тижнів руку нарешті помилували — зняли з шибениці, зрослась. А натомість замурували її в гіпс — і моє становище не так уже й покращало.
З боком було трохи краще — він майже заростав, вигоювавсь. Та від нього не було легше, проклята нудь заїдала. Та хоч би ж хто в палаті!.. А то ні душі на той час. Особливо вночі — просто божеволів. Інколи читав… Санітар тримав перед моїми очима книжку і прочитані сторінки перегортав. Та від такого читання боліла голова, і нарешті я кинув таке читання.
Товариші навідувалися. І це було єдиною втіхою. Раз приходив командир. Посидів з півгодини, пожалкував за такий випадок. Ще казав: «Хвалити Бога, що живим лишився: з-під пропелера живим не підводяться…»
Ніна.
Я ніяк не міг її зрозуміти. Не хотіла, мабуть, щоб я зрозумів. Тільки-но відкрию я рота, щоб її запитати: «Ніно Сергіївно!.. Що це все?..» — як вона раптом питала про щось інше. І так тиждень, місяць — всі оті дні. Раз було: покликав товариша до себе на іменини. Були він із своєю коханкою та… вона. Погуляли трохи… Ну, як усі гуляють. Потім бачу — зникли вони. Товариш із своєю в другу кімнату. Я ж із нею зостався. З Ніною Сергіївною. Говорили спершу про віщось. Почала вона зітхати.
— Сумно, Владю!.. Давайте зіграймо в дурня.
Пограли з півгодини.
— Нецікаво, Владю… Давайте в що інше!
— Давайте й у що інше…
— В цього самого дурня, тільки…
— Слухаюсь, Ніно Сергіївно!..
— …хто лишиться в дурнях, мусить нести кару.
— Чудесно, давайте!..
Зіграли раз — лишилась вона.
— Ну, призначайте кару! Я у вашій владі…
— Заспівайте що-небудь!..
— І все?..
Проспівала «Бубенцы». Вдруге — знову вона. А втретє я був дурнем.
— Ну, тепер ваша черга, Ніно Сергіївно!..
— Чудесно… Я раз, два — і в дамках. Цілуйте…
І їла мене очима.
— Кого, Ніно Сергіївно?..
— Себе цілуйте!
— Як себе?..
— В дзеркалі.
Ну, поцілував…
— Не все… Ще поцілуйте… Валю!
— Та вона ж у другій кімнаті!..
— Тоді кидаймо грати!
— Та-а…
— Не хочете?
— Добре, іду…
Пройшов до дверей кімнати, зупинився:
— А може б, ви замінили?.. Може…
— Добре… Тоді кого хочете цілуйте!..
— Отак би й давно… З радістю!..
Я хутко підбіг до неї і дзвінко цмокнув губами… в самовар (коло неї стояв). Визвірилась раптом вона і як крикне:
— Дурень!..
І побігла в другу кімнату…
…А то були раз у театрі. Квитки купила вона. І куди ж?.. На галерку, в самий куток. Під час дії, коли було темно, тулилась до мене. Руками нишпорила в мене по кишенях і легенько лоскотала. Намацавши в мене браунінга, тихо на вухо спитала:
— Чуєте, Владю?..
— Що, Ніно Сергіївно?..
— Скажіть, коли б я попрохала у вас револьвера, ви б дали мені?
— Навіщо, Ніно Сергіївно?..
— Говоріть, дали б?..
— Дивлячись навіщо…
— Ну, наприклад, щоб поквитатися з життям?..
— Що ви, Ніно Сергіївно?!.
— Та-та-та!.. Ша! Не думайте, що я така вже дурна.
А на третій дії знову:
— Слухайте!.. Уявіть собі таку картину: Федя полетів і не повернувся. Аварія сталася… З-під хмар і к чорту в землю. Що б мені лишилось тоді робити?.. Чуєте, Владю?…