Світло чорної свічки

— Слід би тобі пику почистити, брехло! — буркнув легіонер і помахав аркушем йому перед носом.— Відгадай, що тут написано?

— Може, прогноз погоди.

— Собако, ти ніколи не був у Ель Параїсо.

Лауренц щиро здивувався.

— То звідки ж я взявся?

— Саме це я й хочу знати. Ну?

Лауренц мовчав. Певне, крамар розповів їм про нього. Та й з Ель Параїсо зв'язатися по радіо теж дрібниця. Навіщо ж тоді брешуть іспанці? Невже вони такі упевнені в своїх силах, що не потребують допомоги від французів?

— Не мороч собі голови. Просто кажи правду,— порадив легіонер і єхидно всміхнувся.— Нас не обкрутиш круг пальця. Не сьогодні, так завтра тобі однаково розв'яжуть язика.

— Чому завтра?

— Бо завтра ти разом зі мною трохи прогуляєшся. До форту Тімімун, якщо ця назва тобі щось каже. Там є кілька фахівців для таких справ.

— То полиш цю роботу для них,— сказав Лауренц і, піднявши угору зв'язані руки, додав: — До ранку вони мені відгниють.

Легіонер помацав пасок. Наморщивши лоба, він мить стояв замислений, потім узяв свічку і пішов у суміжну кімнату, що правила за магазин. По хвилі щось там загуркотіло, тріснуло. Невдовзі легіонер повернувся, схопив полоненого обома руками за куртку й поволік його, мов лантух, за поріг.

Свічка стояла на дерев'яному ящику. Язичок полум'я видовжився, звивався змійкою, курів. Темні тіні рухалися по вибілених вапном стінах. Посеред кімнати зяяла яма. «Льох»,— відразу здогадався Лауренц. Легіонер поклав зв'язаного на краю отвору, спустив йому ноги у чорну яму, а сам, засапавшись, випростався і втер рукавом мокре обличчя.

— Той, хто тягнутиме тебе до останньої ями, теж упріє незгірш,— резюмував він і зазирнув до підвалу, немов хотів переконатися, чи глибокий він, але там була густа темрява. Ставши навколішки, він дістав з кишені ножа, але враз ніби завагався робити задумане. Ще раз зміряв полоненого поглядом і заговорив протяжливо:

— Знаєш що? Якби ти не наплів мені стільки брехень, я б міг і відпустити тебе. Дурний я, правда? Але таке могло б статися. На моє нещастя, я не зустрічав ще жодного, хто б не тільки брехати вмів, а й діло робити. Ух, бидло!

У тій лайці звучала гіркота. Він спритно перерізав ремінця, що правив за пута, й штовхнув Лауренца у чорний отвір. Фред гепнув на дно і якусь мить лежав нерухомо, гадаючи, що в нього кісточки цілої не лишилось. Скрипнула над головою ляда, погас останній промінець світла. Він добре чув, як легіонер гримотів скринею, потягуючи її й ставлячи на ляду, як даленіли його кроки. Стало тихо. Не рухаючись, напружено вдивлявся Фред у чорний морок, його аж морозило. «Як у могилі»,— Подумав він. Поволі ним оволодівав страх, ідо прилетів з холодної пітьми. Цей страх стрибнув на нього, як хижий звір на свою беззахисну жертву. Страх паралізував його, наліг важким каменем на груди, скував його думки. Лауренц уявив собі допити і тортури, які знову чекають на нього в тому форту. Невже все повториться спочатку? Чому я не показав йому спини? Будь-що-будь треба було розговоритися з ним.