Фарисеї, або Неоголошена війна Україні
- Автор: Чобит Дмитрий
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво: „Просвіта"
- ISBN: 966-7544-41-9
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Фарисеї, або Неоголошена війна Україні». Краткое содержание книги:
Безумовно, що нове політичне дослідження зацікавить всіх, кому не байдужа доля України й українців.
Джерело: “Чобіт Д.В., Фарисеї, або Неоголошена війна Україні. - Броди: Просвіта. - 2006 - 104 с.”
Ще 17 вересня 2005 року відомий український журналіст Сергій Лещенко запитав у Юлії Тимошенко: “А тепер спрогнозуйте свій результат на виборах?” На це запитання лідер блоку свого імені відповіла: “Думаю, він буде вражаючий!” [79]
Переконаний – це пророцтво Юлії Тимошенко неодмінно має збутися 26 березня 2006 року.
Замість післямови
Мабуть, ніхто немає жодного сумніву у тому, що Віктор Ющенко є не лише щирим українцем, а й уособленням України. Він українського козацького роду і з українського козацького краю, має традиційне українське виховання, розмовляє чудовою українською мовою. Віктор Андрійович ніколи не хизується своєю любов’ю до України, української землі і українців, але це проглядається у кожній його дії. Це в нього виходить дуже природно, щиро і не вимушено. Йому більше личить вишиванка, ніж краватка. Він живе Україною і це знають та відчувають всі.
Зовсім інша справа із Юлею Тимошенко. На відміну від Віктора Ющенка, її походження – незрозуміле, а виховання – російськомовне. Але тепер вона скрізь, де тільки може, підкреслює у собі українське та демонструє потяг до українського. І це теж похвально, хоча трохи дивно. На урочистій частині міжпартійного з’їзду БЮТ 7 грудня 2005 року в палаці “Україна”, представляючи символіку виборчого блоку свого імені, Ю.Тимошенко підкреслювала, що обрана біло-червоно-чорна гама кольорів відповідає традиційній українській вишивці. В прямому ефірі телеканалу “Київ” 14 січня 2006 року на запитання: “Ваша улюблена страва?” – Юлія Володимирівна відповіла: “Борщ… це уособлення України”. “Ваша улюблена марка одягу?” – сказала: “Люблю дизайнерів українських”.
Що ж, у цілому це виглядає для українців привабливо, але на мій погляд якось занадто штучно і не щиро, бо хто з українців підкреслює, що борщ, вареники і сало уособлюють Україну?
Подібне проглядається і в Олександра Турчинова. Він, як і Юлія Володимирівна, кілька років тому нарешті опанував українську мову, але рідною для обох є все-таки російська. Олександр Валентинович завжди має під рукою заготовлену фразу: “Головне – Україна! Так чи ні!?” Але чомусь цей штамп у Олександра Турчинова завжди закінчувався щирим сміхом.
Цю фразу він чомусь говорив не всім, зокрема не М.Бродському, а лише щирим українським патріотам, наприклад, Левку Лук’яненку. І це Левку Григоровичу завжди приємно було чути. Я зауважив, що цією фразою О.Турчинов перебиває співбесідника, коли йому щось не подобається, або коли він прагне закінчити бесіду. Ось і під час нашої телефонної розмови 21 грудня 2005 року, коли О.Турчинов вмовляв мене все-таки дати згоду балотуватися по списку БЮТ, або хоча б не залишати ряди партії “Батьківщина”, він сказав своє знамените: “Головне – Україна! Так чи ні!?” – і знову чомусь засміявся: “Ги-ги-ги…”. А завершив своїм незмінним закликанням: “Ми переможемо!”
Ні шановні, ви не переможете Україну!
15 січня – 18 лютого 2006 р., м. Київ.
[79] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда. – 2005. – 20 вер.