Час великої гри. Фантоми 2079 року

Він сів у крісло головуючого, й одразу за його спиною виник екран.

— Щоб одразу зняти всі недомовки, поясню, пане генерале.

Натиснув кнопку — і на екрані виник офіційно затверджений Клинкевичем портрет гетьмана Махуна.

— Як вам відомо, з 2066–го по 2070–ий роки я обіймав при Махуні посаду головного радника з питань розвитку держави. Був його найближчим другом і перебував на найвищих посадах — президента Академії наук України — підкреслюю: України, а не УСРАН[5]. Секретаря РНБ. Наукового керівника оборонно–промислового комплексу У цій якості я приїздив до вас в Америку Ігорю Петровичу і ви мені тоді дуже сподобались.

— Дякую. Ви мені теж.

Малахов ілюстрував свою розповідь фотографіями на екрані, серед яких майнуло обличчя Ширлі Ван Лі — під час прийому в Білому домі, потім — щасливі, усміхнені обличчя Гайдука, Малахова, Безпалого…

— Практично, я був сірим кардиналом при Махуні. Але поступово я побачив, що мої ідеї і поради нікому не потрібні, що є ще сіріші за мене кардинали, що найбільш негативною характеристикою для людини в системі Махуна є високий IQ. Люди, що будували державу жили у вимірах дев'ятнадцятого, максимум початку двадцятого століть. Вони думали лише про одне — про збереження своєї влади за будь–яку ціну Марні були спроби пояснити Махуну що Україна в кордонах після 1991 року є найперспективнішою модерною державою в Європі, маючи величезні природні і транспортні ресурси, «магічну дев'ятку», родючу землю, джерела води, людський капітал… Я доводив гетьману що будь–які етнічні поділи в такій державі, як Україна, не повинні відігравати жодної ролі, бо будувати треба не етнічну козацько–феодальну хуторянську жлобську українську державу і не етнічну боярсько–кріпацьку лапотно–кацапську Московію чи горілчано–деградуючу Совдепію, ностальгічний фантом сталінської утопії, — а сучасну європейську українську громадянську націю вільних людей. Ти маєш український паспорт — і ти вільний серед вільних, рівний серед рівних… Але хтось вклав у голову Махуна гетьманський мікрочіп… Думаю, що це був Крейда — оця полтавська підступна галушка (на екрані Крейда щось улесливо шепотів на вухо гетьману), який перетворив патріотизм на інструмент найвищих ступенів зради і підлості. Крейда став головним моїм опонентом, — гірко всміхнувся Малахов. — У дію було пущено всі винаходи сучасної української політичної думки — наклепи, оббріхування, підніжки на кожному кроці, звинувачення у підготовці заколоту з метою захопити посаду Махуна… Ви були, пане генерале, тоді в Америці й багато чого не знали. Навіть дружину мою не пощадили — донесли Наталі Гаврилівні, нібито моя Зоя звела Махуна з якоюсь жінкою, яка народила від нього Клинкевича… Уявляєте? Наталя Гаврилівна стала нашим смертельним ворогом. І я зрозумів, що програв. Була розмова з гетьманом, в якій я виклав усе, що думав про самого Махуна — а наша дружба починалася ще тоді, коли я був директором танкоремонтного заводу, а він — командиром танкової бригади, — і що я знаю про його оточення… Ви не повірите, Ігорю Петровичу але він заплакав — правда, був дуже п'яний — і почав просити прощення, але сказав, що нічого вдіяти не може і що Наталя Гаврилівна не хоче чути про мене…