Білий Бім Чорне вухо

— Подай, Чорновух!

Бім приніс її і віддав. Альоша ще раз кинув, але тепер не забрав її з Бімового рота, а пішов угору з яру до отари, наказавши:

— Чорновух, тримай. Неси!

Бім пішов за ним з ношею. Коли піднялися вгору, замість палиці Альоша вклав Бімові в рота свою шапку. Бім залюбки поніс і її. Альоша біг вистрибом і повторював:

— Неси, Чорновух. Неси, мій молодець. От добре. От добре.

Але до отари вони підійшли тихо. («Не полохай вівцю»). Альоша скомандував:

— Віддай Татусеві.

Хрисан Андрійович простягнув руку. Бім віддав. Його нова якість розкрилася для чабанів несподівано. Усі троє були у захваті.

А не більш як через тиждень Бім сам, своїм розумом дійшов, що в нього з'явився обов'язок: завертати неслухняних овець до отари, стежити за ними, коли вони розпущені в лінію, але не заперечувати, коли, увійшовши перед вечором у село, вони розходилися гурточками по домівках.

Бім познайомився з двома собаками, що стерегли величезну колгоспну отару, де було три чабани, і всі дорослі, і всі в киреях. Хоч отари колгоспу і колгоспників ніколи не зближувалися й не змішувалися, але на коротких осінніх тирлуваннях Альоша бігав до колгоспних чабанів, а Бім, разом з ним, до колгоспних собак. Гарні собаки: попелясті, шерстисті, великі, але смирні, спокійні; вони навіть і гралися з Бімом спокійно й поблажливо, а навкруг отари ходили тихо, пішки, а не так, як Бім — підстрибом або розпластаним галопом: з почуттям власної гідності собаки. Подобалися вони Бімові. І вівці теж гарні. Почалося вільне трудове життя й для Біма. Хоча вони, усі втрьох, поверталися стомлені й тому притихлі, але це була воля і довір'я одне до одного. Від такого життя не тікають і собаки.

Та одного разу, якось зненацька, посипав сніг, звихрився вітер, закружляв, захурделив. Хрисан Андрійович, Альоша та Бім збили овець у коло, постояли трохи, та й повели отару в село серед дня. На вівцях був білий сніг, на плечах у людей сніг, на землі сніг. Білий сніг скрізь, тільки сніг у полі — більш нічого. Лягла зима, звалилася з неба.

Чи то Хрисан Андрійович вирішив, що такому собаці, як Бім, не годиться спати з підсвинками або сидіти на мотузку, чи то чогось ще, але Бім тепер перейшов ночувати в дуже теплу будку, збиту в кутку тих самих сіней і напхану м'яким сіном.

А вечорами він заходив до хати як член сім'ї і лишався там, доки повечеряють.

— Не може того бути, щоб — зима. Рано, — сказав якось Петрівні Хрисан Андрійович.

Слово «зима» повторювали вони в розмові часто, про щось непокоїлися; а втім, Бім знав: зима — це білий холодний сніг.

Того вечора Петрівна прийшла геть запорошена сніжком, мокра, з обвітреним і опухлим обличчям. Бім дивився, як вона, роздягнувшись, трусила руками й стогнала. Руки в неї були червонясті, потріскані, в землистих плямах, мовби в подушечках, схожих на подушечки Бімових пальців. Потім вона опускала руки в теплу воду, відмивала їх, довго-довго втирала мазь і охкала. А Хрисан Андрійович дивився на Петрівну і про щось начебто журився (чого Бім не міг не помітити на його обличчі).

А другого ранку він нагострив ножі, і всі четверо вийшли з дому: Петрівна, Хрисан Андрійович, Альоша та Бім. Спочатку йшли рівним білим полем, укритим неглибоким сніжком — на півлапи, не більш, отож іти було легко. Навкруги тихо, але холодно. Потім вони опинилися на полі, де рядами порозкидано купи — бурточки буряку, складеного ботвиною назовні й прикритого ботвиною ж зверху. Біля кожної купки сиділи жінки, вдягнені так само, як і Петрівна, й щось робили, мовчки й зосереджено.