Перстень Борджіа

— Заткни пельку, — гарикнув султан. Гамді–ефенді та його зять, раб Абдулла, вірніше Петр

Кукань із Кукані, були заарештовані, як того забажав Пан, і їх привели до сералю ласкаво, тактовно і без скандалу, але і при цій ласкавості й тактовності, хоча вони обидва з самого початку передбачали, що така мить рано чи пізно наступить, бо не може не наступити, а отже, були до неї готові, вони злякалися, особливо Гамді–ефенді, тому що він був людиною спокійною й боязкою, а крім того, знав стосунки в сералі краще за Петра і знав також, що людей тут карають на смерть з причин набагато дріб’язковіших, ніж ті, в які їх заплутав диявол. Але коли їх впустили до малої зали аудієнцій, де нещодавно відбувалося змагання потвор, у Петра теж мало не зупинилося серце, тільки–но він побачив біля підніжжя султанового крісла сухорлявого, мабуть, недужого юнака чи, скоріше, хлопця, що сидів навпочіпки й широко усміхався йому назустріч бездумною посмішкою ідіота, пильно втупивши в нього свої великі совині очі.

Петр, як ми знаємо, жив у сералі вже три роки і, хоча більшість цього часу провів у підземеллі, чудово знав, що султан має недоумкуватого брата Мустафу, якого, всупереч старій турецькій традиції, що наказувала володарям убивати своїх братів, султан убити не наказав. За цей вияв слабкості й нерішучості його таємно, але вперто й різко засуджували — до речі, не зовсім неправомірно, бо цей жорстокий звичай душити можливий майбутній розбрат в зародку, відразу після роздачі карт, щоб не порушувати гру, зовсім не такий варварський, як може здатися на перший погляд.

Ну, а Петр Кукань із Кукані визнавав свободу людської волі, особливо своєї власної волі, і, як би його не крутило життя, як би його не ганяло, він уперто й принципово вважав себе володарем власної долі, навіть тоді, коли кілька років тому, як ми добре пам’ятаємо, він послухав одного пророцтва, тривожного й підозрілого, і стрімголов кинувся з міста Пассау на батьківщину, до Чехії, в замок Српно, сподіваючись знайти там те, що мало принести спасіння всьому людству, — Філософський камінь, — тоді він справді був вільним, бо все залежало лише і виключно від його рішення, повірить він тому потойбічному посланню чи ні. Завжди, за всіх обставин вільний, він не визнавав існування у своєму житті так званих мотивів повторення, загальновживаних у епічному творі, дія якого підпорядкована художнім замірам оповідача, через що постаті, вигадані й створені ним, скажімо, такий собі Роланд чи лицар Дон–Кіхот, не можуть нічого іншого, як безвладно рухатися стежками його оповіді. Петр не почувався, а може, не хотів почуватися безпорадним, не відчував, а може, не хотів відчувати себе іграшкою фатуму, вищого за його вільний вибір, так званий liberum arbitrium, і явно не вбачав нічого особливого й фатального в тому, що вже втретє за своє недовге існування його тягнуть до трону могутнього володаря, щоб він відповідав за провину, якої не вчинив, але раптовий погляд на ідіота, що притулився до володаревого берла, вразив його до глибини душі, бо в цьому він не міг не помітити повторення іншого, добре відомого нам і вельми суттєвого мотиву свого минулого.