Перстень Борджіа

— Пан Двох Святих Міст, Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, не помиляється, — сказав він, схиливши голову й дещо відставивши руку від тіла. — Я справді не той, якому Пан дав наймення Абдулли, раба Божого.

Історик Гамді–ефенді від переляку ступив крок назад, подумавши, що його зять збожеволів від страху, а за таких обставин це було б найгіршим, що б могло статися, а султан вищирив свої жовті зуби в лихій посмішці.

— Бак! — кинув він. — Німий раб раптом навчився розмовляти. Суцільна фальш, суцільне шахрайство, суцільна облуда; далебі, моїй величності вже зле від цього. Гадаю, на часі закінчити цю неприємну справу й наказати вас обох настромити на палю або повісити на гострі гаки, в залежності, як мені саме тепер заманеться і сподобається.

— Воля вашої величності свята, — сказав Петр. — Та перш ніж ваша величність вирішить, як нас покарати за те, що одне дівча було балакуче й простодушне, насадити на палю чи повісити на гострі гаки, прошу вас зважити, чи немає тут певного протиріччя. Ваша величність сказала, що я хтось інший, ніж німий Абдулла, раб Божий, і я підтвердив цей факт своїм визнанням. Але ж цілком природно й очевидно, що я можу розмовляти, і в цьому нема ні фальші, ні шахрайства, ні облуди.

— Бак! — удруге здивувався султан. — Голова в тебе працює жваво і не менш жваво служить тобі язик, що в становищі, коли інші бліднуть, падають долілиць і благають про помилування, справді гідне подиву. Гаразд, якщо ти не німий раб, якому я дав ім’я Абдулла, не слід дивуватись і з того, що ти вмієш говорити вишукано й граматично правильно, хоч і з чужим акцентом, і в цьому справді нема ні шахрайства, ні фальші. Але зараз я хочу відверто й без вивертів почути, де Абдулла і хто ти такий.

І тоді Петр, пам’ятаючи формулу Макіавеллі, що, коли володар припустився помилки, необхідно пробудити в ньому переконання, що ця його помилка зовсім не була помилкою, навпаки, давно задуманою й запланованою хитрістю, відповів так:

— Німого прокаженого раба Абдулли немає ніде, бо його ніколи й не було, що Пан Двох Святих Міст знав від самого початку, лише вдаючи, що він не знає, бо цього вимагали його мудрі й справедливі заміри. Коли на базарі чи на ринку виступає комедіант або блазень, натягнувши на голову машкару ведмедя, і, змінений цією машкарою до невпізнання, розважає своїми витівками, люд бавиться, сміється і вигукує: «Гей, ведмедю!» або «Ще раз, ведмедю!». Так вигукують, хвалять і заохочують до нових і нових стрибків і танців когось неіснуючого, бо насправді ведмедя немає, а є лише людина та її машкара; коли ж після вистави комедіант скине машкару і хтось запитає: «Де ведмідь?», йому можна правдиво й слушно відповісти: «Ведмедя немає ніде, бо його не було ніколи». Отак і я, коли володар запитав, де німий Абдулла, правдиво і слушно відповідаю: його немає, бо його ніколи не було. Цим я, звичайно, зовсім не хочу сказати, що мій одяг чистильника каналів і стоків разом із шкаралупою нечистот і бруду на моєму обличчі не був нічим іншим ніж машкарою, в якій я наважився піти назустріч замірам вашої величності, бо про ці заміри я нічого не знав і збагнув їх лише згодом, як казали давні римляни, постфактум. Точніше кажучи, якщо це й була машкара, то машкара з біса важка й неприємна, вона виникала й утворювалася протягом трьох років, і я при цьому зазнав таких страждань, що не зміг би їх витримати, аби мене не підтримували мій власний задум і моє власне бажання стати найогиднішим з огидних.