Перстень Борджіа
- Автор: Нефф Владимир
- Серия: Петр Кукань #2
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00723-3
- Переводчик: Иван Иванович Сварник
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Перстень Борджіа». Краткое содержание книги:
Ідіот дивився на Петра знизу вгору так, що його великі темні очі на дрібненькому обличчі видавалися ще більшими. І коли ці очі, тільки–но зустрівшись з його поглядом, почали йому багатозначно підморгувати, Петр цілком упевнився, що цим швидкоплинним обміном поглядів з недоумкуватим принцом справа не обмежиться.
Але тепер він мав інші, поважніші клопоти.
— Проходьте ближче і нічого не соромтеся, — привітав їх султан з небезпечним сарказмом. — Вітаю тебе, справедливий і вчений Гамді, і тебе, незнайомий юначе, якого я бачу вперше в житті, повернися до світла, нехай моє серце втішиться образом твоєї краси.
Це було жахливо, бо якщо султан вирішив, а він явно вирішив замаскувати свою похибку твердженням, що не впізнає в Петрові того огидного раба, якого обрав за чоловіка непокірливій Лейлі, і що вважає його підставною особою, проти цього не було.
Султан провадив свою попередню тезу:
— А зараз, історику, доки ми ще стоїмо поряд, як приятелі, скажи–но мені, як ти усунув справжнього Абдуллу, раба Божого, весільну угоду якого ти від імені своєї дочки засвідчив печаткою, і де його труп — може, ти закопав його в землю, а може, вкинув у води Босфору — скажи мені це добровільно, щоб я не застосовував проти тебе засоби, які розв’яжуть тобі язика.
Але нещасний історик не міг зв’язати двох слів і, з червоними плямами на брунатному обличчі, лише нерозбірливо белькотів:
— Запевняю вашу величність… — або: — На милість Аллахову клянуся вашій величності, що я нічого не вдіяв.
І ще якісь нісенітниці. Не слід докоряти чи сміятися з нього за його глупоту, бо звинувачення, яке висунув султан, було мов витесане з одної брили мармуру, без вади і тріщинки. Тому Петр вирішив грати ва–банк і поставити все на одну карту.
— Пан Двох Святих Міст, Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, не помиляється, — сказав він, схиливши голову й дещо відставивши руку від тіла. — Я справді не той, якому Пан дав наймення Абдулли, раба Божого.
Історик Гамді–ефенді від переляку ступив крок назад, подумавши, що його зять збожеволів від страху, а за таких обставин це було б найгіршим, що б могло статися, а султан вищирив свої жовті зуби в лихій посмішці.
— Бак! — кинув він. — Німий раб раптом навчився розмовляти. Суцільна фальш, суцільне шахрайство, суцільна облуда; далебі, моїй величності вже зле від цього. Гадаю, на часі закінчити цю неприємну справу й наказати вас обох настромити на палю або повісити на гострі гаки, в залежності, як мені саме тепер заманеться і сподобається.
— Воля вашої величності свята, — сказав Петр. — Та перш ніж ваша величність вирішить, як нас покарати за те, що одне дівча було балакуче й простодушне, насадити на палю чи повісити на гострі гаки, прошу вас зважити, чи немає тут певного протиріччя. Ваша величність сказала, що я хтось інший, ніж німий Абдулла, раб Божий, і я підтвердив цей факт своїм визнанням. Але ж цілком природно й очевидно, що я можу розмовляти, і в цьому нема ні фальші, ні шахрайства, ні облуди.
— Бак! — удруге здивувався султан. — Голова в тебе працює жваво і не менш жваво служить тобі язик, що в становищі, коли інші бліднуть, падають долілиць і благають про помилування, справді гідне подиву. Гаразд, якщо ти не німий раб, якому я дав ім’я Абдулла, не слід дивуватись і з того, що ти вмієш говорити вишукано й граматично правильно, хоч і з чужим акцентом, і в цьому справді нема ні шахрайства, ні фальші. Але зараз я хочу відверто й без вивертів почути, де Абдулла і хто ти такий.
І тоді Петр, пам’ятаючи формулу Макіавеллі, що, коли володар припустився помилки, необхідно пробудити в ньому переконання, що ця його помилка зовсім не була помилкою, навпаки, давно задуманою й запланованою хитрістю, відповів так:
— Німого прокаженого раба Абдулли немає ніде, бо його ніколи й не було, що Пан Двох Святих Міст знав від самого початку, лише вдаючи, що він не знає, бо цього вимагали його мудрі й справедливі заміри. Коли на базарі чи на ринку виступає комедіант або блазень, натягнувши на голову машкару ведмедя, і, змінений цією машкарою до невпізнання, розважає своїми витівками, люд бавиться, сміється і вигукує: «Гей, ведмедю!» або «Ще раз, ведмедю!». Так вигукують, хвалять і заохочують до нових і нових стрибків і танців когось неіснуючого, бо насправді ведмедя немає, а є лише людина та її машкара; коли ж після вистави комедіант скине машкару і хтось запитає: «Де ведмідь?», йому можна правдиво й слушно відповісти: «Ведмедя немає ніде, бо його не було ніколи». Отак і я, коли володар запитав, де німий Абдулла, правдиво і слушно відповідаю: його немає, бо його ніколи не було. Цим я, звичайно, зовсім не хочу сказати, що мій одяг чистильника каналів і стоків разом із шкаралупою нечистот і бруду на моєму обличчі не був нічим іншим ніж машкарою, в якій я наважився піти назустріч замірам вашої величності, бо про ці заміри я нічого не знав і збагнув їх лише згодом, як казали давні римляни, постфактум. Точніше кажучи, якщо це й була машкара, то машкара з біса важка й неприємна, вона виникала й утворювалася протягом трьох років, і я при цьому зазнав таких страждань, що не зміг би їх витримати, аби мене не підтримували мій власний задум і моє власне бажання стати найогиднішим з огидних.