Шлях королів. Хроніки Буресвітла

— Батько Джама був солдатом в армії ясновельможного Амарама, — обережно додав Кел.

Ясновельможний Амарам! Шляхетний світлоокий генерал, який оберігав спокій північного Алеткару. Кел так хотів побачити справжнього світлоокого, а не старого шкарбана Вістіова. Воїна, чиє ім’я в усіх на вустах, про якого складають легенди.

— Мені відома історія Джамового батька, — мовив Лірін. — Я вже тричі оперував його скалічену ногу — сувенір на згадку про славне солдатське минуле.

— Але нам потрібні солдати. Ти що, хочеш, щоби тайлени зазіхали на непорушність наших кордонів?

— Тайлена — острівне королівство, — спокійно відказав Лірін, — і воно з нами не межує.

— Отже, вони можуть напасти з моря!

— Там здебільшого живуть купці та ремісники. Кожен тайлен, із яким я мав справу, намагався ошукати мене, та це не зовсім те саме, що й загарбання.

Усі хлопці любили розказувати історії про далекі краї. Та в Кела весь час вилітало з голови, що його батько — єдиний житель містечка, котрий належав до другого нану — замолоду побував аж у Харбранті.

— Ну, з кимось же ми воюємо, — не здавався Кел, беручись мити підлогу.

— Так, — помовчавши, відповів його батько. — Король Ґавілар завжди знаходить для нас супротивника. Тут ти маєш рацію.

— Тож нам потрібні солдати, як я й казав.

— Але лікарі потрібніші, — промовив Лірін і, гучно зітхнувши, обернувся від шафки до Кела. — Синку, ти ледь не плачеш щоразу, як до нас доправляють пацієнта, і скрегочеш зубами від хвилювання навіть під час простих процедур. Звідки ти взяв, що зможеш заподіяти комусь біль?

— Я переборю себе.

— Це чиста дурість. Хто втовкмачив тобі в голову ці думки? З якої такої причини тобі закортіло вчитися, як гамселити інших дрючком?

— Заради честі, батьку, — відповів Кел. — Їй-Всемогутній, хто ж складає легенди про лікарів?!

— Діти тих чоловіків і жінок, чиї життя ми рятуємо, — рівним тоном проказав Лірін, дивлячись Келові в очі. — Ось хто розповість про нас. І не легенди, а правдиві оповідки.

Кел почервонів і зіщулився, а тоді знову взявся скребти підлогу.

— На цьому світі є два типи людей, сину, — суворо мовив батько. — Ті, що рятують життя. І ті, що їх забирають.

— А як щодо тих, хто захищає й обороняє? Хто рятує життя, забираючи їх?

Його батько фиркнув:

— Це все одно, що пробувати зупинити бурю, передмухавши її. Сміховинно. Не можна захистити, вбиваючи.

Кел мовчки скріб підлогу.

Зрештою батько зітхнув, підійшов до нього й, опустившись на коліна, став допомагати.

— Перерахуй властивості зимника лікарського.

— Гіркий смак, — миттю випалив Кел. — Через це його безпечніше зберігати, оскільки зменшується ризик помилково вжити в їжу. Висушену рослину треба розтовкти на порох, змішати з олією й давати з розрахунку одна ложка на десять цегломас ваги пацієнта, якому даєш знеболювальне. Спричиняє глибокий сон упродовж близько п’яти годин.

— А як розпізнати хворого на скрипалеву віспу?

— Нервове збудження, — відказав Кел, — спрага, проблеми зі сном і набряки під пахвами.

— Сину, у тебе така світла голова, — тихо мовив Лірін. — Мені знадобилися роки, щоби вивчити те, що ти засвоїв за лічені місяці. Я відкладаю гроші. Коли тобі виповниться шістнадцять, хочу відправити тебе в Харбрант — учитися в справжніх медиків.

Кел відчув приплив збудження. Харбрант? Та це ж у зовсім іншому королівстві! Його батько побував там як кур’єр, проте медичної освіти не здобував. Вчився у старого Вата з Шорсбруна — найближчого населеного пункту, що за бажанням міг вважатися містечком.

— Ти отримав свій дар від самих Вісників, — сказав Лірін, кладучи руку Келові на плече. — І можеш стати в десять разів кращим хірургом, аніж я. Не плекай тих самих дріб’язкових мрій, що й інші. Наші діди-прадіди важкою працею та великими грішми пробивалися до другого нану, щоби ми з тобою були повноправними громадянами й мали привілей подорожувати. Не марнуй цього на вбивства.

Кел завагався, проте незабаром відчув, що згідливо киває.