Вогнедан, Повелитель… [uk]

Зорко забурмотів щось собі під носа, але зостався сидіти.

- Їдуть! — гукнув раптом той з зелемінців, що стояв на варті.

— Всім залягти! — скомандував Рибка, — дочекайтеся, доки вони відкладуть зброю і розсядуться на березі. А тоді виходимо, і… І живими брати — за небіжчиків викупу не дочекаємося, хіба що смертного вироку.

Стежиною, котра спускалася до яру від велетенського дуба нагорі, поволі, ступою їхало двоє вершників. Вони зупинилися біля останнього повороту, про щось коротко перемовилися і рушили далі.

Рибка зі своїми розбишаками принишк, доки дивні не проїхали повз них. Вершники зупинили коней на березі, спішилися і підійшли до води.

— Брате Воїславе, — почув отаман протяглий голос одного з них, — подивись-но… На оцей Місяць в глибинах вод… Хіба не може він вважатися за образ погідності духу?

— Воїмир Ведангський, коли писав «Шлях воїна», годинами медитував на березі Сіллуру, доки зрозумів це, — відповів другий, — але знаєш, милий брате, мені більше подобається отой рядок, де говориться, що справжня погідність духу — це дивитися збоку і на Місяць, і на його відображення.

— «…А ти дивишся спокійно і смутно, — мовить перший, — на борню і тіла і духу». Це красиво, друже…

— Але цього дуже важко домогтися, — відповідає йому другий, і тихий сміх дзвенить у відповідь.

Рибка аж зубами скрегоче…Нібито і ельберійською мовою говорять гостровухі, а про що говорять — збагни, спробуй… Ось і вона… Нагідка… І жили вони з матір’ю самі, і на життя заробляли гаптуванням, а він, Рибка, на все Дубне був зброярем. Дві майстерні тримав, учнів, наймитів… Все пішло за водою через кляту шляхтянку. Нагідка Дубовська… Чи й не високого роду. Та ж все Дубне знає, що у неї і по батьковій лінії бабця кругловуха, і по материній точно хтось є з людей, бо пані Лілея навіть з обличчя на дивну майже не схожа — хіба що оті чортові вуха як у вовкулаки. І вони відмовили йому, Рибці… Через його рекому неосвіченість… Таже він не якийсь там варвар з півночі, як оці ось його теперішні підлеглі. Хвала Богам, є письменним, а те, що не дуже до книжок охочий, так то вже вибачайте — працювати треба. Ми не вельможі, ми ремісники. В коханні він, бачте, не вміє освідчуватися… Може ще віршика скласти накажете для злидарки, котра тільки й жила з того, що виробить голкою? Він, Рибка, точно знає — через вуха його відштовхнули. Через те, що не має в лиці отих вовкулацьких трьох ознак, і голиться що три дні. І знайшла ж таки панна Дубовська такого ж злидня… Пан Заярський… Бачили ми таку шляхту, що сама землю оре…

Він, Рибка, ладен був взяти Нагідку до себе навіть опісля того панка, але… Сучий син відстрілювався з горища, аж доки не підпалили хату… Трьох чоловік уклав стрілами… І не вийшли з дому ні він, ні вона. Так і зосталися в палаючій садибі.