Діти морських туманів

Цікаво, що подумали б вихованки колежу Анжельє, мої вчорашні подружки-однокласниці, якби побачили мене тут? Вони, напевно, постукали б себе по лобі насмішкувато-дружнім жестом, пригадавши, в якому кумедному вигляді я приїздила в морозяні ранки до колежу на велосипеді, потім при них видобувала з-під плаща товстий шар газет, які захищали від різкого вітру, що налітав на мене по дорозі, поки я долала сім кілометрів од Булоні до Фовемберга. «Вона дедалі більше скидається на лісовика, ця Фанні!» — сказали б вони.

Я сіла за учительський стіл, і якби хто зазирнув крізь вікно, то, мабуть, подумав би, що я виправляю купу зошитів, які лежали праворуч од мене на столі. Та насправді це був мій «журнал» — щоденник, який я писала давно і продовжувала писати й тепер, щоразу, коли траплялася вільна хвилинка. Саме для того, щоб мати змогу спокійно заповнювати його сторінки, я відмовилася поставити свою розкладушку в їдальні, хоча директор і пропонував мені це.

Після вчорашніх таємних відвідин Голубки я сьогодні цілий день мимоволі раз у раз поверталася в думках до того самотнього горя, що таїлося там, за її стінами.

Стомлена й змарніла Крістіна чекає на другу дитину… Все частіше вона не приходить на роботу. З кожним тижнем вона стає дедалі сумніша. Хоч з усього видно, що вона дуже любить дітей. її малі карапузи щоранку з радісними криками наввипередки біжать до неї. І вона обнімає їх, розпитує всіх по черзі про домашні новини. Одного питає, як живе його собачка, другого — чи болять ще його приморожені пальчики, третього — чи навчився він нарешті самостійно застібати ґудзики… Чого ж їй бракує для щастя? її чоловік викладає в одному з колежів Булоні. Щоправда, він часто затримується там вечорами. Крістіна розповідала мені, що він залюбки відвідує кіно та будинок для молоді. Але ж це не може бути причиною таких ридань, які я чула вчора ввечері. І її маленька донька… Дівчинці вже, певно, п’ять чи шість років, а проте ніхто ні разу ще не бачив її в школі!..