Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
- Автор: Черкас Борис, Сокирко Олексій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0143-9
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення». Краткое содержание книги:
Мета книжок цієї серії — розказати про українське минуле, опираючись на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення. Для того щоб створювати майбутнє, потрібні не лише воля і хоробрість, не лише наполегливість та щоденна праця, але й знання про нашу історію. Без цензури.
За умов, коли перемогу здобували не лише умінням, а й числом, виникають потужні об’єднання громад, головною метою яких стало вирішення конфліктних ситуацій та захист «своїх» від «чужих». При цьому «чужими» могли виявитися такі самі трипільці, які побажали оселитися у зручному місці, або скористатися з місцевих покладів кременю. Ці політичні об’єднання називають племенами; вони могли налічувати від 2000 до 5000 осіб з урахуванням жінок і дітей. Це означало, що у випадку небезпеки плем’я могло виставити кілька сотень воїнів — для тих часів це була неабияка сила. Проте вже у другій половині V тис. до н. е. виявилося, що племінного ополчення може виявитися недостатньо у випадку навали кількох сусідніх племен. Тоді виникають союзи племен — вождівства — політичні структури.
Племінних вождів очолював верховний вождь, під орудою якого могли перебувати вже тисячі воїнів, утримання яких лягало на плечі усіх учасників такого союзу. Ця політична конструкція виявилася настільки вдалою, що проіснувала на території України кілька тисячоліть — аж до утворення давньоруської держави. Союзи племен створювалися, розпадалися, до них могли входити нові племена — усе залежало від ситуації у поточний момент, якостей лідерів, їхньої успішності.
На економіку, а відтак і на історичні процеси у ті часи неабиякий вплив мали кліматичні зміни, які могли подіяти у кращу чи гіршу сторону на врожайність зернових, кількість та якість трави на пасовищах, де випасали худобу. Оскільки забезпечення харчами було внутрішньою справою кожної громади, кожного племені, то знайти підтримку ззовні, як це бачимо у новітні часи, було практично неможливо.
Глобальні кризи такого роду траплятися часом по кілька разів на тисячоліття, і це не враховуючи звичайних неврожайних або посушливих років. Якщо накласти на шкалу кліматичних змін переміни у суспільній організації, ми побачимо, що вони практично співпадають — і в новокам’яному, і в мідному, і в бронзовому, і в ранньому залізному віці. З кризовими ситуаціями співпадають також періоди військових конфліктів, вторгнень, посиленого будівництва укріплень, утворення масштабних коаліцій, метою яких був захист від сусідів, ласих до чужого добра або просто тих, хто бажав вижити за рахунок сусідів.
Слід враховувати ту обставину, що міжплемінні війни тих часів велися за правилами, про які у наші часи давно забули. Це були війни, у яких усе доросле чоловіче населення ворога у разі перемоги мало бути знищене, з ворожого племені залишали живими лише жінок та дітей. Жінки врешті мали народити нових воїнів для ворога, а діти, виховані відповідним чином, ставали до лав ворогів… Таким чином, ціна поразки або перемоги була найвища — людське життя, свобода, майбутнє дітей. Отже, не дивно, що війна та військова справа у ті давні часи були справою серйозною, до неї слід було готуватися усе життя і бути повсякчас готовим взятися до зброї.
Уже в трипільські часи, між 4200–3400 рр. до н. е., виникло кілька потужних вождівств, які поділили між собою землі від Карпат до Дніпра. Найпотужніші були у Буго-Дніпровському межиріччі, де зараз археологи розкопують руїни їхніх столиць. Трипільські протоміста займали сотні гектарів, мали тисячі будівель, укріплення у вигляді палісадів. Кожне з них могли виставити від 1000 до 3000–5000 воїнів. Це була найбільша військова потуга на сході європейського континенту у IV тис. до н. е.
Однак наприкінці тисячоліття трипільці сходять з історичної арени: кліматичні зміни підірвали хліборобську економіку, природна межа степів просунулася на північ, і на тисячоліття настала епоха кочовиків. Вони досить швидко сформували кілька племінних союзів, кожен з яких контролював територію між великими річками — так, як це буде заведено у номадів у наступні тисячоліття. На півночі їм довелося пильнувати межу з не менш войовничими племенами культур шнурової кераміки, також відомих у історії як культури бойових сокир.
Це були часи постійних воєн, про що свідчать численні бойові травми у чоловіків, похованих під степовими курганами. Сліди від ударів бойових сокир на черепах, вилікувані та смертельні поранення, переломи рук та ребер, вістря стріл між ребрами — досить промовисті свідчення давніх воєн. Саме тоді, після 3000 р. до н. е., встановилося на тисячоліття протистояння хліборобської Півночі та Півдня, заселеного номадами. Кордони контрольованих ворогами-сусідами територій змінювалися, переважно залежно від змін клімату, — то вони посувалися на північ, то на південь. Установити їх обриси допомагає нині картографування давніх курганних могильників та стоянок кочовиків, які щороку на літо мандрували на північ. Періоди ворожнечі змінювалися мирним співіснуванням, розвитком торгівлі, адже обом сторонам було що запропонувати сусідам.