Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів
- Автор: Кузьменко Андрей
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-8650-1
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів». Краткое содержание книги:
2 лютого 2015 року Кузьма Скрябін трагічно загинув в автомобільній аварії.
У цьому виданні під однією обкладинкою зібрано увесь творчий доробок Кузьми — як прозові його твори («Я, „Побєда“ і Берлін», «Я, Паштет і Армія», «Я, Шонік і Шпіцберген»), так і поетичні — тексти пісень (усі твори виходили окремими книжками у видавництві «Фоліо»). У них Кузьма Скрябін постає, з одного боку, оригінальним прозаїком з іскрометним почуттям гумору, а з іншого — глибоким ліриком, що відчуває найтонші порухи душі.
— В першу чергу треба рятувати жінок, — сказав я і зустрів повну підтримку екіпажу нашого Ноєвого Ковчегу. Я придумав виїжджати в місто на Нюшці — старій санітарній колимазі — і підбирати всіх потопаючих в суворих реаліях совдепу дівчат, забирати їх до нас на острів і тут вже видавати їм нове право на життя — з ким хочеш, скільки хочеш, як хочеш. А щоби зашорені комуністичними примітивізмами молоді створіння не вискочили по дорозі до своєї долі з машини — я запропонував відкрутити ручки від дверей салону зсередини. Звичайно, якщо починалася паніка і якась з принцес пробувала вистрибнути в вікно — вибігав Ангел Володя і випускав молоду пташку доживати свій вік у світі без сонця, а от хто доїжджав за границю королівства зла і ступав ногою на землю благословенну, землю вибраних Боженьком Людей... приходив туди знову і знову. Ні я, ні Вова, ні Вітя ніколи в житті не забудем загадкову постать, яка повергла нас в заціпеніння розміром свого декольте. У ньому спокійно можна було розмістити vip-ложу оперного театру плюс кіоск з морозивом. Її звали Іра Іпатьєва. В момент її виходу на нашу територію Сємьонич впав в кому і почав пити одеколон, щоб хоч якось прийти до себе. Такі Люди не мали права ходити по землі. Вони мали тільки літати, і ми готові були дати Ірі крила, і я, і Вовка, і Вітя, і навіть троє разом ми були готові окриляти її п’ять раз на день. Але Іра завжди говорила нам меседж:
— Я нє гатова вот так, штоби сразу аткрицца, мнє надо как-то прівикнуть к вам, што лі, разгавори, тіпа такоє всьо. Да, грудь у мєня бальшая, мєня всєгда мальчікі хатєлі, но ви другіє, я чуствую... — В цей момент ми всі і навіть Сємьонич дружно і в такт кивали головами: да, да, Іруся, ми другіє.
І вона привикала, спочатку з Вовчиком в машині начмеда, потім з Вітьою в машині командира, потім зі мною в обох машинах. Ми говорили дурниці, Іра свято вірила в них, я свято вірив в то, що вона вірить. Ми їли виноград і плювали кісточки на панель «Волги», вони провалювалися в систему вентиляції і на другий ранок, коли Вітя включав обдув, кісточки летіли в табло заспаному начмеду, помогаючи йому скорше прийти до себе. Іра так і залишилася зі своїми мегацицьками недослідженим індивідуумом для науковців нашого острова. Помацав ті глобуси тільки ваш відданий коментатор суворої армійської доби, але я впевнений — Вова з Вітьою також мали за собою ряд суттєвих досягнень, як, наприклад, — запхати руку під светр, або ненароком своєю ногою умудритися залізти до витоків її ніг і так далі. Одним словом, важка ретельна дослідницька робота. Її загадкова будова тіла залишила і глибокі рани в районі пахових шариків Віктора Колокольчікова, який бачив цю аномальну особу всього секунду біля гаражів, в момент її висадки, а його посадки для удобрення гімняками фазенди пострадалого в барокамері підполковника Мурла.
IX. Паштет і конференція
лужити в армії і служити армії — це дві великі різниці. Я не можу віднести свою службу ні до одного, ні до другого критерія. Я був в санаторії. У мене вирвалося таке означення і, видно, не просто так. Коли мене набирали з дому і просили до телефону, сестричка могла відповісти:
— Андрей Вікторовіч занят. Он іграєт в теніс.
Так що, Боженько Коханий, як я дякую тобі, що в момент моєї висадки з тролейбуса в Петрозаводську ти мав настрій кинути всевидячим оком в нашу карельську дупєнь і зробити мене черговий раз щасливим.
Лекції і конференції в госпіталі були улюбленим заняттям солдатів-роботяг, тобто тих, кого постійно припахували — чи то волочити тєлєжку з хавлом, чи то мурувати якийсь паркан, або просто збирати бички по території. Це було дві години законного сна в теплесенькому кінозалі. Лекторів запрошували тільки тих, хто міг перемогти своїм вокалом масовий храп. Хто не міг — не запрошували. В сумі до нас приїжджав тільки один лектор. Паштет був його асистентом і мав всіляко допомагати у висвітленні матеріалу для сплячої публіки. Хто не хотів спати — на лекції не ходили, і так виходило, що на лекціях не спали тільки лектор і Паштет. Геннадій Ровжин приїжджав до нас читати одну і ту саму лекцію шостий раз. Розрахунок був такий, що люди в госпіталі періодично міняються і той самий матеріал буде донесено до новоприбулої публіки. В нас в госпіталі контингент не мінявся, тому що командування любило і поважало тих, в кого вкладувало душу і давало практичні навики, наприклад Віті Колокольчікову, який розніс гімно на дачах абсолютно всіх офіцерів... Ну як таких кадрів відпускати? І тому людям прийшлося спати шостий раз під той самий супровід, і Паштет вирішив зробити хлопцям приємне і поміняти їм підклад. Дурної фантазії у молодого кандидата біологічних наук, який загримів в армію за спробу отруїти декана, самі розумієте, було, як над старим кефіром дрозофіл. По законах Совка — армія чомусь була альтернативою ув’язненню, тобто Паштету після цього прикрого (не для нього) інциденту дали вибір: якщо за місяць не підеш до війська — тоді: ТУРРМА-БЛЯТ, як казав один узбек. Недобрі вогники блиснули в маленьких очках репера, коли він традиційно відправився за соком для лектора у свої запилені кулуари.
Геннадій Ровжин мав одну особливість — він завжди просив на початку лекції стаканчик яблучного соку і потрошки відсьорбував з нього протягом години. В залі погасло світло, Геннадій Валентинович зайняв своє звичне місце за трибуною, зал, натомість, так само звично моментально погрузився в сон. Паштет виніс лектору сок і поставив його на край трибуни з лівого боку, що логічно вказувало на ліворукість нашого героя. Ровжин натхненно розказував про переваги соціалістичного суспільства над капіталістичним і довго, зажмуривши очі, перераховував усі гріхи імперіалізму перед пригнобленими народами Заходу. Народ почав крім храпу видавати на-гора маленькі дози метану, який розслаблені штуцери, не контрольовані заспаним мозковим центром, з шипом випускали з глибоких солдатських печер. Атмосфера в залі нагадувала нічний плацкартний вагон в поїзді Львів—Солотвино. Легше сказати — чим там не пахло, ніж спробувати перерахувати всю низку ароматів, які окутали всіх присутніх у залі людей.
Геннадій Валентинович був живою істотою, і його нюхові рецептори не могли не віднотувати постійно зростаючу загазованість повітря, і тому рука час від часу тягнулася до стаканчика з соком, який рятував його носоглотку на деякий період, обдурюючи мозок кисло-солодким смаком напою. Так і в цей раз — правою рукою він креслив в повітрі якісь схеми, а лівою підняв шкляночку і підніс її до губ. Перехиливши і відпивши ковток, він хотів було поставити її на місце, але щось не дало йому цього зробити, якийсь дивний імпульс отримали його руки від командного центру в гіпофізі, і рука знову піднесла шклянку до рота. Він перестав сьорбати, а жадібно хапав, як корова губами, і ковтав жовту рідину, і коли на дні не залишилося жодної крапельки, він очима пошукав Паштєта, потряс стаканом в повітрі і знаком попросив ще, очима бездомної собачки, яка ковиляє за вами від магазина до дому в надії отримати кусочок ковбаси або копняка під сраку. Розгубленість в очах лектора говорила ще й про то, що це з ним точно трапилось вперше. Паштет схрестив руки на грудях і гордо дивився на плоди свого експерименту. Я тоді не знав, на що здатна ця квола на вигляд постать, які метаморфози відбуваються у її овальній голові. Спостерігаючи за лектором, я відразу помітив ще одну деталь. В нього, по всій видимості, встав пісюн. Ерекція була настільки сильною, що Ровжин повністю сховався за трибуну, запхав одну руку в кишеню і пробував нею придушити свого вужа, який зрадницьки стирчав. Народ в залі спав і підтравлював природній газ, а ми з Паштетом спостерігали за розвитком подій. Я підійшов до Сєрого і спитав:
— Твоя робота, Аміго?